Секрет дружної родини: головне – це любити дітей

У День сім’ї  «Погляд» побував у  дитячому будинку сімейного типу Бондаренків, що в Старих Петрівцях на Вишгородщині

–Вас тут усі діти називають мамою?» – запитуємо Олену Бондаренко, маму-виховательку дитячого будинку сімейного типу, що у селі Старих Петрівцях Вишгородського району.

–Ні, не всі,- каже серйозно, і тут же усміхається. – Ось Оля називає бабусею.

Справді, Оля – внучка Олени і Сергія Бондаренків, донька  Олесі, старшої доньки подружжя, яке разом уже 32 роки.

Борщу тут, відкривають секрет – варять не менше 14 літрів за один раз. Сімейка невеличка – мама, тато, десятеро дітей – троє рідних, і семеро взяті на виховання у ДБСТ, одна внучка. П’ятеро котів і двох собак до уваги можна було б не брати, якби не було видно, що в цій  дружній і люблячій родині й до тварин ставляться з любов’ю. Спостерігаючи за тим, як весело граються кошенята, подумалось: у цій сім’ї ї  й коти дружні.

Вочевидь, інакше не може бути у великій родині, де всі на виду, і в кожного – свої обов’язки, і кожен знає, що оточений турботою і увагою. Це нелегко, кажуть батьки-вихователі Олена Володимирівна і Сергій Іванович, адже кожна дитина, яка потрапила в цю родину – зі своєю непростою долею, яка наклала відбиток і на її характер, і на поведінку. Важкі діти… «Головне – їх любити, бо коли любиш, навіть важкі діти змінюються», каже Сергій Іванович. – Ось Настя жила у дитячому будинку – інтернаті, і часто звідти тікала, а потрапивши до нас, відчула, що вона вдома, правда татом і мамою нас почала називати лише через півроку. Оля і Надя – сестри, так склалося, що їх вилучили зі складної родини, і вони опинилися у нас. А ось Вова, мабуть, скоро від нас піде, бо знайшовся його біологічний батько, зараз через суд встановлює батьківство. Скоро піде від нас і Діана, наша перша ластівка, з якої почався ДБСТ. Їй скоро 18 виповнюється, житло у неї є, допоможемо впорядкувати. Але вона залишиться нашою донькою».

Подружжя Бондаренків готові розповідати про свою родину, про кожного з дітей багато, адже й розповісти є що. Почалося все у той час, коли вирувала Помаранчева революція. Тоді Бондаренки думали не про політику, а журилися тим, що в них лише одна майже доросла донька, а більше дітей Бог не дав. То ж коли Олена запропонувала взяти прийомну дитину, її підтримали і донька, й чоловік. «Так у нас з’явилася Діана. Але найбільша несподіванка чекала ще перед тим, як нам дозволили взяти дівчинку. Під час медичного огляду, обов’язкового для тих, хто хоче взяти дитину під опіку, з’ясувалося, що Олена вагітна! І невдовзі у дівчаток з’явився братик Тимофій. Третя власна дитина «прийшла» до Бондаренків саме тоді, коли брали друге дитя на виховання», розповідає Сергій Іванович. Тут не ділять дітей на своїх і прийомних, усі як рідні.

То ж родина росла, міцнішала, а будиночок почав нагадувати рукавичку. «Найнеприємніше було те, що на кухні доводилось сідати обідати «у дві черги», – каже Олена Володимирівна. – і тоді вирішили з однієї з кімнат зробити простору кухню-їдальню, де місця вистачить усім. Це зробив тато власноруч, хлопці йому допомагали. А колишню кухню переробити під ванну кімнату, бо цих приміщень теж уже треба більше на таку кількість людей. Спалень вистачає, але теж хотілось би більше простору. То ж тато разом з хлопцями заходився зводити добудову до будинку, аби збільшити його площу».

Молоде покоління у великій родині Бондаренків – від 10 до майже 18 років, то ж через невелику різницю у віці їм легше знаходити спільну мову один з одним, та й допомагати один одному в навчанні, а це для них дуже важливо. Окрім власне шкільних занять, діти відвідують музичну школу: бандура, баян, гітара – це неповний перелік музичних інструментів, на яких грають діти. Хто не грає – той співає, то ж за бажання, можна було і свій музичний колектив створити. А ще хлопці дуже люблять грати у футбол. Тато Сергій і мама Олена переконані, що окрім любові і підтримки, родина має дати дітям освіту, яка допоможе їм легше йти по життю. Так, Діана і Володимир нині учаться в медичному коледжі. Можливо, це була мамина порада, адже Олена Володимирівна – медик за фахом. А скоро обирати фах Сашкові, і він ще думає, ким стати – юристом чи журналістом.

«У дітей обов’язково має бути освіта, а тим, як вони в побуті облаштуються, я не переймаюсь, бо вони вже все вміють. Хлопці он з батьком майструють, а дівчата прекрасно готують, навіть пекти вміють. Та що там дівчата! І хлопці місили тісто на паску!», каже Олена.

Ми познайомились із чемними, вихованими, слухняними дітьми. Невже вони завжди безпроблемні? «Ну чому ж, бувають і сварки, і конфлікти. Хоча конфлікти ми гасимо швидко, а сварки… скоріше це суперечки, які теж можна владнати», у цьому одностайні і батьки, і діти.

А якщо не слухають, або хуліганять? Буває, що карають дітей. «Буває. Ось, наприклад, недавно ми прийняли нового члена родини – Вову, там теж непроста доля, зараз він в оздоровчому таборі. Так ось, він курив, а в нашій сім»ї цього не має бути. Я раз попереджував, вдруге, втретє, а потім покарав, відсторонивши від гри у футбол. Всі хлопці пішли грати, а він – ні. Подіяло», розповідає тато Олександр. Навчились Бондаренки долати і дитячі «не хочу!». Тим більше, що обов’язки з домашньої роботи мають усі діти, але вони ними не переобтяжені.

Фінансові питання… Звично для великої родини вони є. Можливо, якби з грошима було легше, то й заплановане розширення будинку вже зробити б. А так – будують власними силами, то виходить довго. Від держави отримують лише належні ДБСТ виплати. Звичайно, потрібно розраховувати витрати. З них немала частка йде на оплату комунальних послуг, зокрема, за газ родині довелось заплатити 37 тисяч гривень за зимовий сезон. Бо, як виявилось, субсидію з родини зняли. «Старша дочка втратила роботу, а якщо в родині є безробітний, то субсидію знімають», бідкається глава сім»ї. Він працює електрогазозварником, і роботу кинути не може, адже велика родина вимагає великого бюджету.

Та фінансові проблеми не зупиняють Бондаренків у їхньому прагненні й надалі продовжувати роботу дитячого будинку сімейного типу. «Будемо брати ще діток, бачимо, що у нас виходить їх виховувати, головне – їх любити», кажуть Сергій і Олена.