Історія порятунку сім’ї, понівечені машини якої виставлені в центрі Києва

— Власне, ми шукали тіло загиблого бійця територіальної оборони села Колонщина Сергія. Місцеві селяни показали нам будинок в селі Вишеград, в якому окупанти тримали полонених.

Поруч з тим домом ми побачили понівечену легкову машину: скло потрощене, автомобіль з усіх боків рясніє отворами від куль калібру 5,45 та 12,7 міліметра.

На дверях наклеєні чотири листи, на кожному з яких по одній букві. Разом виходить напис «ДЕТИ». В літеру «Д» влучили 2 кулі. Я відкрив дверцята. Вся підлога була в слідах крові.

В салоні лежала скривавлена жіноча куртка. В її правій кишені — мобільний телефон. Я поклав ці речі на капот машини.

В бардачку знайшов страхові документи. Я був зі своєю дружиною Нікою. Вона каже: «В цих документах таке ж прізвище, як у Віталіка» (нашого знайомого).

Далі в страховці, вказано: Буча, назва вулиці та номер будинку. Це адреса Віталіка! Ми з Нікою чули, що його було поранено, що лікується в Німеччині.

Але де це з ним трапилось і за яких обставин, не знали.

Попросив дружину: «Зателефонуй йому». Віталій взяв слухавку, ми йому розповіли, що знаходимся біля розстріляної машини, знайшли жіночі речі і страховку з його даними.

«Це автомобіль моєї мами», — сказав Віталій. Він розповів, що в березні вони їхали всією родиною на трьох машинах.

Окрім дорослих, там було 6 дітей. Біля села Вишеград потрапили під обстріл. Російські військові відкрили прицільний вогонь по їхніх та інших цивільних машинах, які рухалися колоною.

В процесі розмови стало зрозуміла, що повністю спалений джип, повз який ми до того проїздили багато разів, то машина Віталія.

— Ми всією сім’єю виїхали з Бучі в перший день війни, 24 лютого, приблизно в обід, — розповів Віталій.

Тоді вже над аеродромом в Гостомелі підіймалися клуби чорного диму й було добре чути вибухи.

Ми рухалися по Варшавській трасі в напрямку Бородянки на трьох машинах: я — на Mitsubishi Pajero. Взяв дітей своїх та сестри.

Дружина їхала своєю автівкою з пасажирами. Мої батьки — на своєму автомобілі, взявши сестру та її чоловіка.

— Ви опинилися там в окупації?

— На жаль, так. Вже наступного дня, 25 лютого, в Здвижівку увійшли російські війська — багато техніки та солдатів.

Оголосили про введення комендантської години. Виходити з дворів заборонили.

Пропав мобільний зв’язок (чи то його глушили, чи підірвали вишку, не знаю). Пару днів була електроенергія, але потім і вона зникла. Як наслідок — не стало води, бо струм не подавався на насоси.

Для миття та прання довелося використовувати воду з приямка, а для пиття у нас був запас води.

В Здвижівці росіяни організували щось на кшталт штабу дивізії або якогось іншого великого підрозділу — їх офіцерів, техніки було дуже багато. Неподалік села вони поставили артилерію і стріляли в бік Києва.

Спілкування між сусідами було дуже обмежене, тому ми мало знали, що відбувається за межами нашого подвір`я.

Але чули, що росіяни забирали людей з будинків, допитували.

— Скільки ви прожили у Здвижівці?

— З 24 лютого до 13 березня. Ми вирішили їхати звідти, коли селом пішли чутки про те, що місцеві активісти начебто домовились з керівництвом росіян про те, що буде надана можливість безперешкодно виїхати з села приватним транспортом.

Офіційних зелених коридорів з Бородянки, Здвижівки та сусідніх сіл не було, тому виїздили на свій страх і ризик.

Перша група машин рушила 12 березня приблизно опівдні. Ми поїхали наступного дня в складі другої колони. Наблизилися до Макарова.

Поруч з ним точився бій — лунали вибухи снарядів, горіли російська техніка, будинки.

Безпосередньо перед в’їздом в Макарів нас зупинили російські солдати, сказали, що в селище нас не пропустять.

Там і фізично не було можливості проїхати — величезна повалена тополя перекривала дорогу.

Ми розвернулися і були змушені рушити іншим шляхом. Водії в нашій колоні знали дорогу через Макарів, а через села — ні.

Тож поїхали просто в потрібному нам напрямку. Біля села Гавронщина ми вперше потрапили під обстріл. Колона розділилася.

Ми знаходились в її хвості, пригальмували, бо було і страшно і небезпечно.

Потім все ж завернули в Гавронщину. Стали на якійсь вулиці. Знаходились в стресовому стані, на душі тривога.

До нас вийшли місцеві, почали переконувати лишитися на ночівлю. Мовляв, до початку комендантської години ми вже не встигнемо кудись доїхати.

Якщо чесно, їх вмовляння викликали підозру, але іншого виходу фактично не було — ніхто з нас не знав, як виїхати селами на Житомирську трасу.

Наша колона розділилася: 7 машин, які її замикали, зосталися в Гавронщині на ночівлю.

Ми також лишилися, щоб оговтатись від пережитого обстрілу й розпитати у місцевих дорогу.

Розселились по будинках, господарі яких виїхали в евакуацію. Головне для нас було, щоб в домі функціювало хоч якесь опалення, адже з нами були діти.

Зранку до нашої колони приєдналися люди на трьох автомобілях (не знаю, чи місцеві вони).

Ми розпитали у місцевих, як їхати. Десятьма машинами рушили в бік села Вишеград. Від нього до Житомирської траси, на яку ми хотіли потрапити, вже недалеко.