Блоги

Євгенія Генова: Незламний дух великого українського народу

04.07.2022
Якось у мене в соцмережі спитала людина, яка давно живе за кордоном: "Як ви взагалі можете триматися? Хіба можна жити і навіть посміхатися, працювати, спати, якщо в будь-який момент може вбити?".

Євгенія Генова: Незламний дух великого українського народу - зображення

Якось у мене в соцмережі спитала людина, яка давно живе за кордоном: "Як ви взагалі можете триматися? Хіба можна жити і навіть посміхатися, працювати, спати, якщо в будь-який момент може вбити?".

Я подумала про своє життя і життя всіх, кого знаю. А й дійсно, ми якось непомітно для себе стали жити, наче "рокові" люди з якихось чи то романтичних, чи то супергеройських книжок.

Тобто жити, постійно пам'ятаючи про смерть. Ось воно - наше мементо морі. Пам'ятати про смерть, поки живий, - це ходити на роботу, нарікати на владу, писати пости, готувати оладки на сніданок, заварювати запашну каву і дізнаватися, кого за ніч вбили росіяни. І думати, коли вони вб'ють тебе.

Моя бабуся колись дуже боялася не те що говорити, а й чути про смерть. Варто було комусь, навіть мені, щось згадати чи сказати, що, мовляв, хтось, певно, скоро помре, бо важко хворіє або тому, що вже дуже похилого віку й слабкий, або навіть просто, що ми ж колись усі помремо, - і її очі робилися нажаханими.

"Не кажи про це. Навіть не думай. Ще прийде час. І я не хочу думати", - вона аж махала руками, щоб ми замовкли.

Мені було трохи дивно, бо на мій молодий тоді погляд видавалося, що бабуся з огляду на те, що вже була теж у немолодому віці, мала б спокійніше ставитися до смерті.

Але це було не так. І навіть, коли її близька смерть стала очевидною і їй, і нам, вона все ще підсвідомо намагалася не вірити.

Це проявлялося у повсякденних діях, у звичних справах, які вона старался робити до останнього.

У звичній відмові надягти щось нове з одягу, мовляв, хай, на потім. "Мамо, не буде вже "потім". Одягни, побудь у новенькому", - вмовляла моя мама. Вона погоджувалася, але не вірила...

"А, може, ми навпаки, стали пофігістами? І не боїмося більше смерті?" - спитала мене знайома.

Але дітей звично попросила сховатися в коридорі, коли пролунала чергова сирена. "Боїмося, - відповіла я. - Але не віримо у неї".

Смерть стала частиною нашого життя. Вона ходить геть поруч - ось же вона.

Ми жартуємо про неї. Мовляв, ой, треба з'їсти ще шматок торта, бо раптом не доживеш до завтра, то хоч посмакувати. Або: ой, давай зустрінемося, а то раптом... Легковажність і смерть - вони поруч.

Коли говориш з людьми, які живуть у прифронтовій зоні або воюють, це відчувається інакше. Ті, з ким доводилося говорити, ставляться до смерті з меншою легкістю, ніж ми.

Вони в неї вірять. І поважають. І навчилися з цим жити.

У кожного своє ставлення до смерті. Більшість з нас в житті ніколи не читала стільки текстів про смерть.

Не мала уявлення, що можна вбивати по-різному. І що вмирати теж можна дуже в різний спосіб.

А от мій дід, на відміну від бабусі, не боявся говорити про смерть. І казав: "Як би я хотів померти легко. Тако раз - і все".

Тепер таку розмову часто ведемо ми з друзями. Як було б добре, якби це сталося швидко.

Цікаво, якщо ракета просто в квартиру - це дуже швидко? А якщо під завалами? Ох, краще так не треба, це довго... А якщо фронт поруч і завали не розбирають, а повітря ще є?.. Це жах...

Та ні, ракети - це нормальна смерть. Чи там снаряди. Навіть задихнутися під завалами за кілька днів - норм.

Погано, якщо потрапиш у полон і будуть мучити. Оце найгірше. Хоч би не дожити і померти раніше.

Ви, певно, теж про це думаєте. Попри те, чи вірите у смерть, чи ні. Чи жартуєте про неї, чи ставитеся з повагою.

Бо в усіх цих випадках вона поруч. Хоча насправді вона завжди поруч. Просто зараз оселилися в наших головах. Буває.

Звісно, ми всі хочемо жити. І віримо у життя. Але хочеться швидкої й безболісної смерті, якщо доведеться. І якщо пощастить.

А так ми спокійні. І навіть буваємо радісні. Мементо морі - це нестрашно.

Першоджерело за посиланням.

На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією редакції інформагенції "Погляд".

Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.

Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.