Євгенія Генова: Історія 14 кримськотатарських родин у моїй першій книжці

Майже весь мій 2023-й був присвячений зустрічам, розмовам, спогадам і любові. Я слухала історії людей, записувала їх на диктофон, щось уточнювала й перепитувала, а потім розшифровувала допізна й іноді дозволяла собі заплакати над ними.

У цих 14 родинних історіях можна знайти таку сильну любов, яка легко б могла врятувати від смерті кілька всесвітів.

Але наш земний світ настільки сповнений і любові, й ненависті, що люблячих сердець ледь-ледь вистачає, аби втримати його на краю прірви зла. І я безмежно вдячна всім, хто знайшов у собі сили розповісти мені ці історії, а отже - пережити їх ще раз і ще раз, зшиваючи своєю любовʼю цей жорстокий світ.

Qırımda yaşa - Живи в Криму. Це був один з варіантів назви книжки, і це - головне, про що в ній написано. Нам варто вчитися любові, може, навіть впродовж усього життя. Ці історії - про те, як, попри розстріли, тортури, депортації, вʼязниці, вигнання й окупацію кримськотатарський народ повертається додому. Повертається завжди, бо не може не любити і не може не повернутися.

Зараз у багатьох з них шлях до Криму лежить через фронт. Гірко, що про більшість таких історій все ще не можна розповісти - родини наших захисників перебувають в окупації, і ризик для їхнього життя був би надто великим. Я мрію про той час, коли ми зможемо розповісти про подвиг кожного й кожної. І не втомлюватися дивуватися сили їхньої любові до Батьківщини.

... Маленька Хатідже — їй чотири чи п’ять рочків, стоїть перед дверима. Її міцно тримають за руку холодні, жорсткі чоловічі пальці: схочеш вирватися — не зможеш нізащо. Їй страшно. Вона не знає, куди її привели й навіщо, знає тільки, що має бути сміливою — так учив тато. Нарешті двері прочиняються, її підштовхують усередину. Вона на кілька секунд замружується від сліпучого білого сяйва — розжарена лампочка зі стелі світить в очі так гостро, наче ріже тонким лезом самісінькі зіниці. Чоловічі пальці хапають її за підборіддя: «Розплющ очі. Дивись туди!» — наказує голос. Вона слухняно повертає голову й обережно напіврозплющує засліплі від спалаху очі. І бачить найріднішу людину на світі. Батько дивиться на неї, не кліпаючи. Вона гарячково обводить поглядом його силует. Він висить на ланцюгах, прикріплених до цегляної стелі, а по його щоках і чолу стікають темно-червоні рівчачки крові. «Це твій батько? Впізнаєш його?» — холодні пальці стискають її руку, але здається, що — горло. Її погляд-блискавка влучає в батьківські зіниці й вона миттєво помічає зрозумілий лиш їм обом знак.

«Ні», — твердо каже вона. «Що «ні»? Не батько? Це не він? А хто це?» — нетерпеливиться чоловік. «Я не знаю. Якийсь дядько», — говорить вона тихо, але твердо. «Зрозуміло. Що ж, тоді ми цього дядька вб’ємо», — байдуже стенає плечима чоловік. Хатідже відпускають і вона йде додому. Сама-самісінька на запиленій бруківці Сімферополя. Вона йде додому, куди більше ніколи не повернеться її тато Осман Кінжеєв.

Першоджерело за посиланням.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.