Дарія Гірна: Новий рівень вшанування полеглих військових
Меморіалізація героїзму ЗСУ досі залишається здебільшого приватною справою сімей і залежить від фінансових спроможностей родини.
Але що буде, якщо пройде час, й рідні не зможуть більше доглядати за похованнями?
Про інклюзивність наших військових кладовищ та секторів поховань, куди зокрема приходять відвідати полеглих побратими з інвалідністю чи жінки з візками - мова наразі не йде. Проведення, наприклад, уроків для українських школярів на таких військових некрополях важко собі уявити. Запрошення в такі місця міжнародних гостей - також.
Питання: як ми тоді збираємося зберегти пам’ять про цю війну на багато століть?
У нас довго не було держави, аби подбати про поховання загиблих військових у ХХ столітті. В перші десятиліття незалежності – це було чи не останнє питання. Військовими некрополями в Україні та світі опікувалися здебільшого “міські божевільні” активісти, представники діаспори й КП “Доля” на Львівщині. Але щонайменше останні 10 років у нас більше не може бути відмовок на цю тему.
Тож якими є наші військові кладовища зараз і якими будуть?
Про це документальний фільм на моєму каналі.
Рубіконом зміни цієї культури пам’яті має стати побудова Національного військового меморіального кладовища біля Києва. І його відкриття уже цього року.
Які є дискусії навколо його будівництва? Який вектор задасть НВМК для архітекторів на місцях?
Які уже є позитивні приклади військових некрополів в обласних центрах та загалом в нашій історії?
Фактично зараз ми на етапі закладення фундаменту сталої військової комеморації та побудови меморіальних військових кладовищ.
І, як каже Вахтанг Кіпіані, ми або розбудуємо системну політику меморіалізації цієї війни на багато років, або продовжимо хаотично вшановувати наших бійців, як це відбувається зараз.
У фільмі є коментар американського історика та дослідника Майкла Велша про взірцеву політику пам’яті США щодо військових, який мені дуже зрезонував.
У фільмі є коментар американського історика та дослідника Майкла Велша про взірцеву політику пам’яті США щодо військових, який мені дуже зрезонував.
Він каже: “В Америці ми використовуємо таку відому фразу “Ми летимо на літаку, який ще будуємо”[...]ми хочемо мати повноцінну політику пам'яті, таку ж, як і все інше: технології, освіту, соціальні послуги. Ми не відсуваємо цього на другий план””.
Американці колись теж починали так, як і ми, – хаотично. І будували ці політики багато років (це якщо захочеться комусь сказати знову про те, що в нас “народ не той”). Зараз у них частиною освітнього процесу є поїздки школярів на Арлінгтон та інші військові некрополі в межах уроку “суспільствознавство” (social studies). Для мене був справжнім відкриттям ютуб-канал American Battle Monuments Commission - про американські військові некрополі. Я б дуже хотіла, аби в нас теж це було на такому рівні.
Наразі для нас “не на часі” обертається хаотичними відкриттями місць пам’яті, часто без будь-яких фільтрів. Типу “пам’ятника загиблим воїнам ЗСУ” у формі надмогильної споруди з чорного граніту у центрі міста.
Але найголовніше – ніхто з родин військових досі немає жодних гарантій, що пам’ять про чин українських захисників тут – назавжди.
Обов’язок держави й нас усіх подбати:
1. Щоб не зважаючи на соціальний рівень та доходи, родини загиблих військових мали однакову можливість поховати героїв на впорядкованих військових меморіальних некрополях.
2. Щоб ніхто ніколи не забув, якою ціною ми виборюємо незалежність України.
Першоджерело за посиланням.
На цій сторінці представлені насамперед думки автора, які можуть не збігатися з позицією редакції інформагенції "Погляд".
Ми публікуємо авторські матеріали передусім заради дискусії щодо важливих питань, бо віримо в силу громадянського суспільства і публічного діалогу.
Якщо вам є чим поділитися, чекаємо на ваші дописи. Пишіть!
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.