3 в 1: Олександр Остапа – керівник медіа "TheBuchaCity", журналіст і волонтер
Журналіст і засновник медіа "TheBuchaCity" Олександр Остапа в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд" розповів про власний досвід волонтерства на початку повномасштабного вторгнення, про нинішню зміну акцентів у волонтерській діяльності, про те, як бути журналістом в умовах війни, та про "найкращу роботу в світі" – батьківство.
- Олександре, розкажіть, будь ласка, що для вас означає кожна з цих ролей?
- Насправді журналістика — це все моє життя. У 2015 році я створив "TheBuchaCity". Зараз це один із найкращих, мені здається, медіапродуктів у нашому регіоні. І я живу цим. Татом я став 4 роки тому, для мене це новий досвід, але він, напевно, найкращий. Я часто кажу, що бути татом – це найкраща робота в світі. Я дуже люблю свою донечку, і для мене велика душевна трагедія те, що пів свого життя вона провела дуже близько зі мною, а вже понад два роки – закордоном.
Волонтерство прийшло дуже швидко і якось неочікувано, напевно, для всіх. Зрозуміло, що з 2014 року дуже багато довелося і писати, і знімати, і їздити, і спілкуватися з людьми, які проходили початкову стадію війни. Але повномасштабне вторгнення дуже змінило пріоритети й акценти на те, що потрібно робити.
- Ви вирішили стати волонтером на початку повномасштабного вторгнення. Як вам далося це рішення?
- Дуже швидко. Процес волонтерської допомоги розпочався в онлайн режимі. І вже 28 лютого ми вирішили створити мережу чатів по кожному району Бучі, яка тоді ще повністю не була окупована, але ми розуміли, що незабаром буде. Це мали бути закриті чати виключно для волонтерів, щоб вони могли кооперуватися і розуміти, у кого що є і хто чим може допомогти. А в результаті це стали чати, куди почали долучатися люди. І ми зрозуміли, що тепер вони стали осередками людей, які в цих районах живуть. І зараз ці чати продовжують своє життя. Там понад 15 тисяч людей.
Також у перші дні війни було створено кол-центр для тих, хто був у Бучі і поза нею, завдяки плідній співпраці і депутатів міської ради, і волонтерів, і медійників, і Анни Страховської, яка керує зараз "Дія Бізнес". Вдалося знайти людей, які безкоштовно нам організували всю цю систему кол-центрів.
Ми знайшли волонтерів, які могли координувати весь цей процес. І, якщо я не помиляюсь, більше 20 тисяч дзвінків за період окупації отримав цей кол-центр.
- Згадаємо про вашу родину. У вас є дружина, донька. Чи вдалося вчасно їх вивезти із Бучі?
- Я був готовий до будь-якого процесу. У мене була машина повністю заправлена, там була вода, спальники, намет, їжа, одяг. Просто я турист, у мене це все є, і на всякий випадок я все це поклав. 24-го лютого ми з дружиною вирішили подивитися, як будуть розвиватися події. Вночі, коли ми були в гаражі, який у нас із видом на Гостомельський аеропорт, ми побачили все, що там відбувалося, своїми очима, і зрозуміли, що дитині два роки, треба вже вивозить. Сіли в машину і поїхали, тобто ми встигли виїхати до окупації Бучі. Дружина потім у перших числах березня зі своєю сім'єю поїхала закордон. А я вирішив повертатися в Бучу, але просто фізично не встиг, тому що Буча вже була окупована. Певний період я був у Вінницькій області. Мої товариші-гімназисти, повертачись із Заходу України, забрали мене і ми поїхали у напрямку Бучі, зупинились у Білогородці. Там був склад, який працював безпосередньо з автобусами, що їздили на евакуацію. Ми були на тому складі. Потім стало зрозуміло, що там досить багато вже волонтерів, які справляються з цим обсягом. І було прийняте спільне рішення організовувати великі машини, які будуть перевозити на Київщину гуманітарну допомогу, що акумулюється на Заході України. Адже коли Буча буде звільнена, процес пересилки гуманітарки з Заходу України в Бучу буде досить довгий. Ми вирішили в різних містах Київської області відкривати волонтерські центри, де будемо зберігати гуманітарну допомогу. Отже, у нас було 4 таких центри. В одному із них, у Глевасі, ми знайшли, де жити, поки Бучу не звільнили.
- Можливо, є якась історія, що запам'яталася вам найбільше, коли була окупована Буча?
- Оскільки мені довелося попрацювати фіксером, мені здається, я почув близько 300 історій з окупації. Деякі з них дуже важкі. Але найбільше мені запам’ятався день, коли я дізнався, що Буча повністю окупована. І друге, це коли нам зателефонували на склад і сказали, що завтра вранці привезуть 300 газових балонів, а потім вночі набрали і сказали, що не привезуть, бо Бучу звільнили. Я розбудив усіх вранці, сказав після сніданку йти на склад і готуватися до приїзду великої кількості машин. І, дійсно, у перші дні їх було дуже багато. Потім ми зрозуміли, що треба централізовано видавати гуманітарку, а це буде вкрай важко. Почали відкривати у школах ці центри видачі. Але дуже багато людей не могли дістатися до будь-якого з цих центрів. Тому ми запустили адресну доставку.
- Коли дізнались про деокупацію Київщини, що зробили в першу чергу?
- Вирішили їхати в Бучу. У перші дні деокупації мені запам'яталася історія, коли ми приїхали в один із віддалених районів Бучі, почали кричати людям, щоб виходили брати їжу. Вийшла якась жіночка і каже: "Хлопчики, ви що, вас же ж розстріляють, тут же рускі". А я їй відповідаю: "Їх вже три дні нема". Тобто у тих районах Бучі люди навіть не знали, що росіян вже нема. А ще було важко, коли ми випадково припаркували машину на місці, де люди поховали загиблого сусіда.
До себе додому я потрапив десь на день шостий. Я знав, що там були росіяни, що в мене вибиті двері, які стоять ззовні. Перше, що мене здивувало, коли зайшов, це мій кросівок, який лежав при вході. Я його підняв, а там мої 50 євро. Перші відчуття були досить контроверсійні, тому що я бачив просто на своєму килимі відбитки чорних ніг. Вони так цікаво мене обікрали: у мене вдома лежала недешева апаратура для запису (петлі), а вони забрали старі MP3-плеєри, якісь флешки, невелику техніку, старий iPad, якийсь планшет…
Журналістика передусім
- Далі продовжили допомагати людям, волонтерити, в якому напрямку почали працювати?
- Мені одразу сказали: не забувай, що ти журналіст, і, крім того, що ти волонтериш, роби фотографії всіх будинків, знімай сторіс, відео, викладай, щоб люди могли бачити, чи вибиті вікна у них у будинку, наприклад. Якщо людина виїхала закордон, то завдяки моїм фотографіям мала побачити, що з її квартирою.
- Як вам вдавалося поєднувати роботу журналіста і волонтера?
- Дуже важко. На той момент мені хотілося допомагати в волонтерській діяльності. Але найчастіше ми їздили вдвох, тому я міг повністю покластися на свого друга, який передавав гуманітарну допомогу, а я в цей момент міг походити, познімати, поспілкуватися з людьми. Усі свідчення потрібно було збирати, тому що потім ми працювали з міжнародними журналістами, прокурорами, з тими, хто фіксує воєнні злочини. Наприклад, коли люди розказували, як вони жили в окупації або як їх забирали в полони, я все фіксував і передавав це працівникам правоохоронних органів.
Наприкінці літа 2022 року я вирішив трохи відійти від гуманітарної допомоги і вже з осені почав працювати більше з військовою тематикою. В якийсь момент треба було зробити так, щоб і наше медіа приносило користь у плані зборів, адже в нас досить велика аудиторія, нам довіряють. Тому ми запустили проєкт "Бучанський лимон". Зараз це вже "Бучанський лимон 3.0", бо вже третій мільйон збирається. Що ми тільки не купували: машини, старлінки, зарядні станції, тепловізори, прилади нічного бачення, зброю.
Довіра до медіа підкріплювалася тим, що я офіційний волонтер у реєстрі. Ми допомагаємо виключно захисникам і захисницям із Бучі або неподалік від неї. Але паралельно я також робив збори, не прив'язані до медіа.
Загалом станом на початок цього року нам вдалося зібрати 7 мільйонів гривень. Близько половини цих коштів було зібрано весною 2022-го року. У той час було дуже багато донатів, особливо після того, як Бучу звільнили. Я викладав перші відео і фото в соціальних мережах, писав історії про те, що відбувалося в Бучі під час окупації, і просто залишав свою картку внизу під дописом. Лягав спати, а вранці прокидався – плюс 400 тисяч гривень. І ми одразу могли заїхати в магазин і докупити те, чого у нас немає. У перші дні ми привозили в Бучу свіжу курятину, гарячий хліб... Потім збирати донати стало важче.
- Як зараз вдається збирати кошти?
- Зараз має значення, як ти це подаєш, яка в тебе креативність. Що ми вже не робили: і "котячий" збір на РЕБ, і різноманітні розіграші з бізнесами Бучі, і багато благодійних заходів. Зокрема, у листопаді 2022-го збирали туристів, які готували їжу, і за донат роздавали ці страви в парку.
Буча – місто незламних
- Команда проєкту "TheBuchaCity" презентувала документальний проєкт "Буча – місто незламних". Як з'явилася у вас ця ідея?
- Ця ідея з'явилася в перші дні, коли ми повернулися до Бучі. Ті люди, які зі мною тоді працювали в "TheBuchaCity", теж досить швидко повернулися і почали включатися у волонтерську діяльність: розвозити допомогу, спілкуватися з людьми. Я розумів, що потрібно ці свідчення збирати і показувати. "Буча – місто незламних" — це був наш перший 10-серійний проєкт "TheBuchaCity". Ми йшли до нього 7 років. І він вдався, бо показав, що ми можемо робити щось хороше. Ми вирішили на ньому не зупинятися, тому буквально через півроку презентували документальний фільм.
Проєкт "Буча – місто незламних" допоміг поліції дізнатися про злочини, скоєні в Бучі, і намалювати мапи, де що відбувалося. У нас є навіть Подяка від поліції. Це дуже приємно нам як медійникам.
Ми вирішили бренд "Буча – місто незламних" тримати. Минулого року випустили невеликий 6-серійний проєкт "Буча – місто незламних волонтерів" про ті ініціативи і волонтерів, які продовжують ними бути. Минув майже рік, а вони й досі працюють і далі продовжуватимуть, поки не буде перемоги.
- Розкажіть про команду "TheBuchaCity". Через які труднощі вам довелося пройти?
- Перші 4 роки існування "TheBuchaCity" був лише я і все. Потім команда почала потихеньку зростати. Переломним моментом стала окупація, коли ми почали дуже активно спілкуватися з містянами в чатах. Коли ми створювали волонтерський рух, я записав відео, де показав, що я живий, мене багато хто знає, мені можна довіряти, все буде добре. З початком евакуації ми створили свій окремий чат, зробили графік чергування в ньому, щоб не було якоїсь зради-зрадоньки чи навпаки хейту. Згодом частина людей, які були в цьому чаті, виявили бажання продовжити нашу співпрацю. Вони залишилися в команді – і зараз досі працюють. Потихеньку ми почали долучати нових людей. У нас неймовірно цікава різновікова команда. Але я пишаюсь, що вони в мене є. Кожен тиждень я бачу, як вони зростають, як хочуть працювати та допомагати.
- Як змінилося зараз ваше життя?
- Повністю. Я був татом у декреті. А зараз я журналіст-волонтер. Мені дуже не вистачає сім'ї, звичайно, я б хотів бути з ними. Але, можливо, саме час, непроведений із ними, дозволяє робити те, що я вмію, – розвивати якісну оригінальну журналістику і допомагати військовим.
Я зараз так само час від часу допомагаю гуманітарним людям, адже в мене є дуже багато контактів різних фондів, організацій, що дозволяє швидко щось знаходити, наприклад.
- Я бачу на вас брендову футболку. Розкажіть нам, про що вона?
- Це наш мерч. Ми дуже довго йшли до нього. На жаль, так сталося, що в Бучі ніколи не було свого мерча. Тому ми вирішили запустити власний.
Мерч (merch) – це розмовне скорочення від англійського merchandise, що означає "товар". Зараз так називають будь-яку продукцію з символікою організації або відомої персони, яку розповсюджує сам власник цієї символіки або в безпосередній асоціації з ним, – прим. ред.
Тут є рік створення Бучі, церква Святого Андрія Первозванного, яку знають в усьому світі. Є пам'ятник Тарасу Шевченку, який особисто для мене не тільки про культуру, а й про історію Бучі, коли приїжджав його відкривати колишній президент Янукович та всі смішні меми, пов'язані з ним. Крім того, тут є одна з найстаріших будівель Бучі – наш вокзал, а також символічна куля, яку поставили, коли Бучу офіційно зробили містом.
- Які ваші плани на найближче майбутнє?
- Перемогти. Якщо буде перемога, я воз'єднаюсь із родиною. Мені не потрібно буде волонтерити. Я зможу займатись розвитком свого медіа, працювати як журналіст.
Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук, матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсер та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.
Нагадаємо, 19 квітня відбувся спеціальний показ фільму Thebuchacity "Окупація Бучі: як це було". Фільм розповідає про людей, які, незважаючи на пережите горе, надихають не опускати голову, а наближати спільну перемогу разом.
Фільм "Окупація Бучі: як це було" зняли за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Олександр Остапа його керівник та продюсер стрічки документує свідчення- спогади. Та не лише. Закарбовує зразки подолання перешкод, небезпек, перемог і ствердження. Проєкт здобув відгук глядацької аудиторії, зацікавив закордонну спільноту. Буде й продовження, оскільки 60% зібраного матеріалу чекає екранізації.
Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.