Спогади, якими важко ділитися

22 серпня у Першій Президентській бригаді Нацгвардії України ім. гетьмана Петра Дорошенка, котра дислокується під Вишгородом, вшанують пам’ять загиблих правоохоронців

У  Першій Президентській бригаді Національної гвардії України ім. гетьмана Петра Дорошенка 22 серпня відбудеться день вшанування пам’яті загиблих правоохоронців. Тут загиблих побратимів пам’ятають завжди, але  22 серпня  буде особливий  день – день спогадів, і болю, день, коли приїдуть рідні і близькі тих, хто віддав своє життя за Україну під час боїв з російським агресором, аби поспілкуватися з тими, хто пліч-о-пліч з їхніми рідними протистояв нападнику.  В цей день на Солом’янській площі керівництво Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії  України, батьки та близькі  загиблих, а також всі не байдужі – покладуть квіти до Меморіалу «Мужності, Вірності, Героїзму», вшановуючи пам'ять полеглих захисників нашої Батьківщини. Окрім цього буде відкрито нові меморіальні плити, де увіковічені імена загиблих правоохоронців, в тому числі і гвардійців бригади. 

За час бойових ді за територіальну незалежність України, за звільнення від російського агресора загинуло 86 військовослужбовців частини, 245 було поранено. Майже 350 мають державні нагороди. Євгену Тельнову посмертно присвоєно звання героя України.

Перша Президентська бригада Національної гвардії України ім. гетьмана Петра Дорошенка була створена саме у тому нелегкому для України  2014-му році, коли події на Майдані Незалежності й захоплення російськими військовими українських міст у Донецькій та Луганській областях спонукали патріотів стати на захист незалежності й кордонів України. Саме тоді почалося формування добробатів, переформатування деяких військових частин.

Своїми спогадами з журналістом «Погляду» поділився командир бригади полковник Володимир Мусієнко.

– Загалом наша бригада, веде свій літопис ще з 1996 року. Тоді це була 14 бригада спеціального призначення «Барс» Внутрішніх військ МВС України. А нинішню свою назву вона отримала з 2014 року,  коли, відповідно до наказу Міністра  внутрішніх справ була переформована у Першу бригаду оперативного призначення Нацгвардії України.

–Чи змінилося щось, крім назви?

–Змінилося все! Це взагалі перша бригада в історії України, у якій проходив військовий вишкіл хлопців, які  брали активну участь у подіях на Майдані Незалежності, а потім прибули до нашої військової частини для підготовки. Оскільки, після анексії Криму, на сході України тоді розпочинались збройні сутички і всі розуміли, що свою землю потрібно захищати. Як зараз пам’ятаю –  тоді, на початку квітня 2014-го відкрились ворота на КПП і більше тисячі учасників Майдану прийшли до нас на вишкіл. Були серед них і молоді хлопці, років по 18, були  чоловіки у віці, з бородами, років по 65. Саме тут сформувався перший добровольчий батальйон, яким командував генерал-майор Сергій Кульчицький. Я тоді був заступником командира військової частини з бойової підготовки і моє завдання було – не лише забезпечити військовий вишкіл цих хлопців для виконання бойових завдань у зоні АТО, а й згуртувати їх в колектив.

–Чи важко було навчити військовій справі практично з нуля, цивільних, та ще й за короткий час?  

–Це було дуже важко. По-перше – психологічно, морально. Насамперед треба було знайти спільну мову з хлопцями з Майдану. Бо «Барс» --це була бригада спеціального призначення, яка тоді ще на Майдані, і в Межигір’ї  несла службу відповідно до службових завдань і вказівок, які були покладені на нас на той час законодавством. І ми стояли по різні боки барикад. А тут – ми відкриваємо ворота і вони заходять… Звичайно, спочатку було по-різному, декому було важко переламати своє ставлення до нас, то ж і нам було морально не просто. Але коли постало питання про захист Батьківщини, то зразу все стало на свої місця. І ті, хто стояли на майдані по обидві сторони, стали в один стрій, і за короткий час, буквально за місяць порозумілися. Ми пішли по одній дорозі – дорозі виконання військових завдань. Хлопці, які прийшли з Майдану, вже за місяць показали прекрасну військову підготовку.

–Володимире Григоровичу, з чого почалася Антитерористична операція для вас?

–Моя участь в АТО розпочалась 2 квітня 2014 року. Ми з особовим складом зробили дуже важкий 1200-кілометровий добовий рейд-перехід в Донецьк. Навіть їли під час руху в машинах, зупинялись тільки на дозаправку, оскільки треба було дуже швидко дістатися до Донецька, притому, що деякі підходи до міста Донецька були заблоковані. 4 квітня ми були вже в Донецьку, у місцевій військовій частині, де й приступили до виконання службових обов’язків на східних рубежах. Ми прибули туди лише із тими збройними засобами, які у нас були – це була короткоствольна зброя. Тоді ще Донецьк був контрольований українською владою, діяла облдержадміністрація. Однак ситуація дуже швидко змінювалась. То ж ми постійно передислокувались по всій зоні АТО – з одного місця в інше.

– Ви прибули в Донецьк разом із добробатівцями?

–Ні, всі 250 осіб – це були контрактники: офіцери, прапорщики, а також майже сто солдат-строковиків. Так ось, нам дали наказ на перекидання, у Слов’янськ, де ми вже були 26 червня. У липні нас вивели на реорганізацію, переозброєння. Під  час тих страшних Іловайських подій на сході залишився батальйон «Донбас», який був у складі нашої військової частини і був підпорядкований сектору С, у червні вийшов на виконання бойових завдань і почав дії щодо визволення території Донеччини – визволення території міст і сіл.

– Володимире Григоровичу, страшно запитувати, але – чи всі повернулися живими?

-Так, тоді всі повернулися живими. Дякуючи Богові (напівпошепки промовив військовий).

–Мабуть, не лише від обставин, а й великою мірою від командира залежить – щоб усі повернулися живими…

–Розумієте, на будь якому командирі взводу, роти, батальйону або частини лежить відповідальність… насамперед за особовий склад, за людей які пліч-о-пліч виконують з тобою бойові завдання. Тому командир має докласти максимум зусиль, аби люди повернулися з таких місць живими. Також велике значення має бойова виучка військовослужбовців. Чим краще навчений  і підготовлений боєць – тим більша вірогідність, що завдання буде виконане, а особовий склад залишиться неушкодженим.

–А ви були «свідком» Іловайської трагедії?

- Про нашу участь в  Іловайських подіях… З середини серпня 2014 року на сході України розгорнулася страшна Іловайська трагедія – коли українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення. А наші підрозділи 24 серпня отримали розпорядження про те, що 26 серпня ми повинні прибути в Комсомольськ – прорвати кільце, вийти на рубіж і зробити будь-яким чином, можливим чи не можливим – коридор для виходу з  Іловайського котла тих, хто там залишився.  Пам’ятаю, ми тоді також був зроблений божевільний 80-кілометровий перехід – з 50 одиницями техніки зайшли в Комсомольськ, зробили коридор, яким вийшло майже півтори тисячі військових, ті, хто залишився. Також проводилась евакуація техніки.

Про Іловайську трагедію багато говорять, про це історики пишуть – як там усе було. Але, мабуть, всіх тих емоцій, того жаху важко зрозуміти людям, які там не були. Дай Бог, щоб подібного  більше не сталося. Кожен з нас добре пам’ятає, як усе було. Хлопці розказують страшні історії –про танки, оточення тощо… Так усе й було, тому багатьом про це боляче згадувати, і саме тому більшість спогадів – скупі й короткі.

Фото надані прес-службою НГУ