Селяни і паспорти: радянське «кріпосне право»
В СРСР рішення про паспортизацію селян-колгоспників було прийняте лише 28 серпня 1974 року. Бо МВС не вистачало даних для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів».
Нині, коли паспорт в Україні можна отримати не те що з 16-річного віку, а й ID-картку – практично з народження, коли пересування і в своїй країні, і за кордоном – не проблема, багато хто з молоді дивується, що їхні бабусі-прабабусі й дідусі-прадідусі, які жили у селах, досить довго не лише не мали паспортів, а й взагалі не могли без дозволу покинути село.
Старші люди згадують ті часи, коли навіть щоб поїхати на базар, доводилось випрошувати довідку у голови сільради. Захоче – дасть, не захоче – ні на ринок, ні до міських родичів не поїдеш. У радянські часи безпаспортне становище селян, особливо колгоспників, до 1974 року інакше як закріпаченням назвати не можна було.
З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ Виникненню паспорта ми, вочевидь, можемо завдячувати піратам. Як дослідила журналіст і краєзнавець Ганна Черкаська, «у часи розвиненого піратства письмовий дозвіл на входження в порт називали паспортом. Від латинських слів passare – проходити і portus – порт, гавань в італійській з’явилося слово «паспорт». В Україну «паспорт» прийшло із французької – passeport. За часів царизму у 1765 — 1795 рр. в Російській імперії почала формуватися паспортна система. Особи, які виїжджали на заробітки або переселялися в інші місця, мали одержувати у повітових управах так звані «пропускні листи» та «відпускні білети», що згодом стали називатися паспортами (passeport з французької буквально — дозвіл на проїзд через порт). Паспорти видавалися виключно при переїздах, наприклад — за кордон. Встановленого зразка паспортів не було». Втім, українським селянам шляхи «у порти», чи у вільне плавання за царизму з його кріпосним правом були закриті.
У радянські часи паспортна система формувалась досить довго, хоч перший документ з ідентифікації особи радянська влада запровадила в 1919 році. Це був не паспорт, а так звана «трудова книжка». Видавались вони робітникам на ознаку прикріплення до певного підприємства, і, вочевидь, у цьому люди були зацікавлені, бо в умовах тодішньої продовольчої кризи за наявності таких документів видавали картки на продукти. Однак «трудові книжки» видавали лише в кількох великих містах, наприклад, у Москві та Петрограді, а в глибинці місцева влада використовувала ще бланки царської Росії, а то й вигадувала власні довідки та документи. І лише у 1923 році, коли було утворено СРСР, запровадили єдине для всієї країни «посвідчення особи», у якому зазначалось прізвище, ім'я, по батькові; дата народження; місце проживання; професія; сімейний стан; наявність дітей, дані про військову службу. Та й отримувати його було необов'язково. Обов'язковими були тільки паспорти для виїзду за кордон. І лише 1932 році в СРСР запровадили внутрішній паспорт, і обов'язкову прописку паспортів «не пізніше, ніж за 24 години після прибуття на нове місце проживання».
Паспорти в СРСР запровадили для контролю міграції, і, вочевидь, не в останню чергу аби «прив’язати» людей до їхнього місця проживання. Можливо, не останню роль у цьому процесі відіграли й селяни, які наприкінці 1920-х років почали масово тікати в міста від примусової колективізації.
А паспорти видавали тільки жителям міст, робітничих поселень, новобудов, які досягли 16 років, а також держслужбовцям та працівникам радгоспів. А на колгоспників, а вони становили більшість селян, нова паспортна система не поширювалася. Їх із 16 років в обов’язковому порядку записували в колгосп, і вони не мали права виїхати далі ніж за райцентр без довідки від колгоспного керівництва. Втім, уже десь у 60-х роках, як розповідають старші люди, у багатьох регіонах на цю норму трохи закривали очі, якщо хтось їхав не на тривалий час. Треба було тільки сказати голові сільради, куди їдеш, що він знав.
Хоча законодавчі норми ще були суворими. Самовільний виїзд карався штрафом, а за повторне порушення можна було потрапити навіть до трьох років в'язниці. Було й таке, що голови колгоспів і сільрад або працівники НКВС за хабар видавали довідку, за якою можна було отримати паспорт. Особливо це було поширене після Другої світової війни, коли до села повернулися солдати з «трофеями з Європи». На них вони купували собі паспорти й осідали в містах. Багато хто з тих, у кого були хоч якісь ресурси й можливості, прагнули втекти з села з його кабальними умовами – трудоднями і бідністю попри тяжку працю.
Та й нова паспортна реформа, яка відбулася після смерті Сталіна у 1953 році, коли на третину скоротили кількість режимних територій і розширили коло осіб, яким видали паспорти, для селян не змінилося нічого.
І лише коли пост Генсека посів Леонід Брежнєв ,з часом постало питання про паспортизацію селян. Це ініціював уродженець Луганщини, перший заступник голови Радміну і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Його підтримав і очільник Міністерства внутрішніх справ МВС Микола Щолоков. Однак, вочевидь, це було продиктовано не турботою про селян, а тим, що Щолокову не вистачало даних для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів». 28 серпня 1974 року Рада Міністрів затвердила нове «Положення про паспорти в СРСР». Воно гарантувало отримання паспорта всіма громадянами, які досягли 16 років Запроваджувалися паспорти нового зразка: червоного кольору замість зеленого; скоротили кількість граф; з'явилися сторінки для фото у 25 і 45 років; пом'якшили правила прописки.
Але й тут селян «не забули» обділити: їх заборонялося приймати у містах на роботу без довідок від колгоспного начальства. Процес повної паспортизації розпочався у 1976 році, а завершився лише у 1981 році. За цей період сільському населенню було видано 50 мільйонів паспортів.
З паспортними книжечками червоного кольору вони й зустріли розпад СРСР.
Джерела: thebabel, uahistory, Вікіпедія
Фото з відкритих інтернет-ресурсів