Національний художній музей України відзначає 120 років (раритетні фото)
Національний художній музей України – це одинадцяте ім’я Музею з левами. 5 серпня 1899 року в п’яти залах недобудованого Київського художньо-промислового і наукового музею відкрилася археологічна виставка, присвячена ХІ археологічному з’їзду. Цей день вважається днем заснування Міського музею старожитностей і мистецтв. У серпні 1899 року також відкрили виставку шевченкіани (250 предметів) із приватної колекції Василя Тарновського. З постійною експозицією офіційно Музей запрацював з 30 грудня 1904 року.
Відкритий 1899 року, як Музей старожитностей і мистецтв, він від самого початку запрограмував найважливішою формою своєї діяльності колекціонування й експонування художніх творів.
На ранішньому етапі комплектування мистецької збірки відбувалося переважно за рахунок дарунків, які надходили від приватних осіб1. Певну роль у її формуванні відіграли й малярські виставки, що проходили у залах музею. Протягом 1899-1917 років їх було понад 40.
Микола Біляшівський організував виставку творів Тараса Шевченка (1911) з нагоди 50-річчя від часу смерті Кобзаря. Вона залучила так багато відвідувачів (2000 осіб), що музей вперше на зароблені кошти зміг придбати експонати – сім офортів Т.Шевченка.
Музей у Будинку з левами творився людьми з різними поглядами, життєвими позиціями та прагненнями, які об'єдналися у кінці ХІХ століття навколо ідеї збереження минулого та просвітництва заради майбутнього. Ініціатором створення багатьох виставок був директор музею Микола Біляшівський.
Микола Біляшівський, який працював на цій посаді в 1902-1923 роках, писав у 1918 році: «… з самого початку, не зважаючи на назви, які приймав музей, керувала одна думка, одна ідея: зв’язати музей з краєм, надати йому національні риси» (Біляшівський М., Наші національні скарби. – К.,1918. – С.14.)
Значного резонансу набула й Перша українська артистична виставка (1911), де, крім художників, котрі жили в Україні, було представлено українських митців з Парижа, Москви, Петербурга. З виставок почали надходити роботи українських художників – відтак характер комплектування набував цілеспрямованого напрямку.
Про Артистичну виставку багато писали у тогочасній пресі, ось фрагмент статті Опанаса Сластьона, надрукованій у газеті «РАДА» (№8, 1912 р.).
«Порфирій Мартинович виставив свої роботи за 15 років: з 1873 по 1888, а з того часу і по сей день, через бувшу тяжку недугу нічого не малює. Його цілком і безроздільно захопила етнографія, на сьому полі він також зажив собі немалої слави. Незвичайна здібність зуміти розговорити кожного дядька, діда або бабу дає йому величезний і часто великої наукової вартості матеріал. Надрукований том його записів найкращий тому доказ. Його цітують і на його покликаються учені фаховці етнографи. Частина чудових малюнків П. М. розбрелась по всяких руках, пропали навіть цілі альбоми чудових рисунків, але більшість їх розуміється, тут на виставці. (53) Поміж виставленими роботами єсть чисті справжні перлини мистецтва. Його надзвичайна техніка прямо дивує своєю красою. Його чудовий оливець незрівняно смілий, — йому невідомі непевні мінливі лінії, він володіє ним мов різцем — ріже зразу міцно і назавше. Отже фарби Мартиновича не йдуть у рівень з його оливцем. Його кольорит темнуватий; він не переливається всіма цвітами сонця. Ця властивість часто буває у визначних рисовальщиків, що плекають тільки форму. (Матейко й инші). д М. умів вибірать собі моделі: що ни етюд то й тип та ще й який характерний. Багато з його типів мені знайомі і я дивлюсь на них мов на живих і досі.
Ось кобзарь Ів. Крюковський, ось чумак Хведір Іванович Мигаль… У 1887 році я нарошне поїхав у Веремієвку до д. Мартиновича, щоб на власні очі побачити таки старих людей, що там ще носили настоящі запорожські чуприни, (оселедці) їх там було всього двоє. Приїхав туди на Тройцю. З церкви Хв. Ів. Мигаль запросив нас з д. Мартиновичем на обід. Розуміється я весь час очей не зводив з незвичайно мужньої краси чоловіка, яким дійсно був Хв. Ів. Це був високий стрункий з орлиним поглядом дід поважний і лагідний. Під кінець обіда д. Мартинович упрохав його показати таки мені, як треба поводитись з чуприною, щоб вона навіть при роботі не спадала з вуха. Хв. Ів. Ніби нехотя зняв її і розпустив – вона сягала як раз до пояса. Потім він підніс до язика указательний палець, провів ним по язику знизу вгору і почав там пальцем накручувати свою чуприну. Коли вона вже добре завилась, тоді опустив її під ліве вухо і обвівши кругом нього, розщепив скручену чуприну на двоє, просунув туди довгий кінець її, протяг його скільки було можно і опустив на плече. Між іншим дід казав, що як він умре – то закон велить, щоб чуприна була розчесана і положена вздовж на грудях – ознака, що чоловік покінчив всі свої земні діла і йде до Бога; що запорожці як седіли дома або й по зімовниках, то повинні були одкохувати собі чуприни, а як йшли на війну, то підстригали їх так, аби не було зайвого клопоту. От по довжині чуприни було й знать чоловіка чи вкидається він у військовий промисел, чи без діла сидить – глянув і знаєш. Згадую всі ці подробиці через те, що певен – вони мають для художників навіть практичний інтерес. Рисунків типів і етюдів їх фарбами за всяку ціну слід би набути у д. Мартиновича якомусь українському музеєві».
В архіві Національному художньому музеї України зберігається близько 20 світлин з Першої Української артистичної виставки.
Фото НХМУ
#120роківНХМУ#архівНХМУ