Міжнародний фестиваль-ярмарок "Барви Карпатського ліжника" відбудеться у Квасах
12 серпня на закарпатській Рахівщині вперше покажуть розмаїття давніх атрибутів гуцульського побуту
Справжній гуцульський ліжник – ковдра з овечої шерсті – не просто невід'ємний атрибут гуцульського побуту з давніх-давен. Він має особливу енергетику, у якій поєднана сила гір і тепло рук майстрині, яка виготовляла цей традиційний гуцульський виріб. Міжнародний фестиваль-ярмарок "Барви Карпатського ліжника", який у неділю, 12 серпня, вперше відбудеться у селі Кваси Рахівського району, може стати традиційним.
Ліжник – виріб універсальний. Його можна використовувати як власне ковдру, як покривало на ліжко, як килим на стіну чи підлогу… Ліжник не просто зігріває в морози. Гуцули його вважають оберегом і широко використовують у народній обрядовості. Ліжник супроводжує все життя гуцулів – від приходу в життя до завершення земного шляху. Ліжник є обов'язковим елементом весільного обряду, бо ж люди вірять, що цей виріб привертає до хати добро і є символом затишку та достатку.
Використовували ліжники і в поховальних обрядах. Деякі науковці припускають, що жертва полотном чи іншими тканинами у дохристиянську добу призначалася духам предків. Можливо, саме тому під тіло умираючого для полегшення його страждань гуцули стелили ліжник. Ліжником ще й досі подекуди в Карпатах супроводжують в останню дорогу покійника: накривають ним труну та дарують "за прости біг" до церкви.
До середини ХІХ століття ліжники на Гуцульщині виготовляли лише для власних потреб. Всі етапи – від вирощування овець і включно з ткацтвом – власноручно. До кінця ХІХ століття ліжники робили з нефарбованої вовни. Великі – до 5 метрів завдовжки – джергами і використовувалися як простирадло і ковдра водночас. А а маленькі, присідлачі, клали замість сідла на коня. Найдавніші ліжники або були однотонними, без узорів, або ж з найпростішим візерунком – чергувалися смуги природнього кольору овечого руна.
Ліжники свідчили і про заможність господарів. У 1869 році польський етнограф Вінцент Поль, описуючи побут гуцулів, казав: "Про багатство гуцула свідчить кількість ліжників, порозвішуваних на жердці біля ліжка".
В умовах натурального господарства ліжнику прописаний сценарій від народження до самої смерті, який ділився на кілька етапів. Коли новий – використовували на постелі, пізніше на лавицях, на припічку; далі ним встелювали сидіння возів, кидали під сідла на конях, в взимку кутали ноги на санях. Коли ліжник доходив до зовсім сумного стану, ним гріли худобу в стайні у люті морози. Тому старі ліжники на Гуцульщині не зберігали.
Шалений попит на ліжники виник у 1930 році, коли вони зробили справжній фурор на виставці-ярмарку у Познані (Польща).
У радянські часи ліжникарство збереглося завдяки тому, що полів високо в горах не було, тому гуцулам дозволялося займатися допоміжними промислами – виробництвом сувенірів, і що цього переліку входило виробництво ліжників. Це були якісні ужиткові вироби, а мистецької цінності вони тоді не мали.
Процес виготовлення ліжників довгий і трудомісткий. Роблять їх з вовни овець, які випасаються на карпатських полонинах, використовують натуральні природні барвники. Справжній ліжник важкуватий, пухнастий і м’який і приємний на дотик. Зігріває швидко, кажуть, навіть радикуліт лікує. Якщо ж «колеться» – то це або економ-варіант, або підробка. Нині ці пухнасті дива виробляють майже у всіх гуцульських селах, як на Закарпатті, так і на Прикарпатті. А визнана столиця ліжникарства — Яворів (12 кілометрів від Косова та 115 кілометрів від Івано-Франківська), де традиція ткання ліжників не переривалася, зберегла притаманну цьому виду народної творчості хрестоматійність. У цьому селі ліжники тчуть чи не в кожній хаті й дорослі, і навіть діти. Біля кожної садиби — мала виставка ліжників. Одні вже готові на продаж, другі — щойно виткані, треті — сушаться…
Під час фестивалю-ярмарку "Барви Карпатського ліжника" можна буде не тільки побачити все розмаїття цих виробів, які стають мистецькими витворами, а й придбати їх для себе.
Джерело: depo.закарпаття