"Ми хотіли бути в гущі історичних подій – і ми в ній побували". Інтерв’ю з ювеліркою і двічі біженкою Катериною Титовою з Гостомеля

Війна перевертає життя багатьох українців, змушуючи їх починати все з нуля. Катерина Титова родом із Донецька. У своїй країні вона стала двічі біженкою. У 2014 році виїхала з родиною з Донецька, оселившись у Бучі. А у 2022-му, на початку повномасштабного вторгнення, пішки тікала з окупованого росіянами Гостомеля. У кожному новому місті вона знаходила сили не тільки для життя, а й для творчості. Вона стала створювати прикраси, що символізують незламність українського народу: півник із Бородянки, пес Патрон, Швайнокарась, Бандерогусь, Батьківщина-мати, що посилає росіян услід за їхнім військовим кораблем. Одна з її робіт потрапила до фонду Національного музею коштовностей України. Як війна вплинула на життя і творчість майстрині-ювелірки, читайте в ексклюзивному інтерв’ю спеціально для медіа "Погляд".

Від Донецька до Гостомеля: двічі біженка

- Розкажіть про ваше життя в Донецьку. Коли вам довелося переїхати в Київську область?

- Поки в Донецьку все було добре, я вже на той момент мала диплом ювеліра.

У нас з чоловіком була маленька дитина.

Чоловік працював викладачем в інституті і футбольним арбітром. Ми жили в самому центрі Донецька у власному житлі.

Наш син був вже шостим поколінням корінних донеччан.

Звісно, нікуди ми не збирались їхати. Я не уявляла взагалі свого життя поза Донецьком.

У мене були плани, мрії.

Але 2014 рік поставив нас перед вибором, і ми цей вибір зробили різко, та, як виявилось, безповоротно.

- З якими труднощами ви зіштовхнулися, коли їхали з Донецька?

- У Донецьку ми все вирішили дуже стрімко. Я сказала чоловіку, що нам треба їхати.

Він запитав, кому ми десь там потрібні.

Я заперечила, що ми й тут нікому непотрібні.

Звичайно ж, що наші батьки були проти.

А ми реально їхали в нікуди. Знайомих чи друзів не було.

Ми просто взяли три коробки, в які зібрали моє обладнання, комп'ютер, наші і дитячі речі, і відправили кудись навмання у Бучу.

Потім ми взяли дитину, гітару і невелику сумку і поїхали з Донецька спочатку автобусом до Ясинуватої, бо вже з донецького вокзалу не ходили потяги, а в Ясинуватій сіли на потяг і приїхали до Києва.

Коли в Києві вийшли на вокзалі і побачили працюючий банкомат, у мене ледь не почалася істерика від радості, тому що ми в Донецьку не бачили працюючих банкоматів десь із квітня, а це вже був липень.

А потім мене штовхнув якийсь дядько і сказав "вибачте".

У той момент у мене ледь не почалася друга істерика, тому що людина мені українською сказала "вибачте".

У мене в той момент просто щось перевернулось всередині, тому що я зрозуміла, що ніколи в житті не користувалася і не розмовляла українською мовою.

В мене в оточенні україномовних людей не було, окрім моєї прабабусі, яка померла, коли мені було років 10.

В інституті наша деканка Любов Іванівна була україномовна, що було дуже дивно, тому що всі навкруги російськомовні. Ти приходиш до деканату, а вона до тебе звертається українською. І тут у Києві для мене українська мова була чимось магічним.

Через тиждень після нашого від’їзду взагалі припинилося залізничне сполучення між Донецьком й іншими містами. Люди могли виїхати лише машинами, а ще через тиждень поставили блок-пости. І вже були труднощі, щоб виїхати, бо могли й автівку забрати чи щось інше.

Так у 2014 році ми з родиною переїхали у Київську область.

Протягом п’яти років жили в Бучі, а з 2019-го проживаємо у Гостомелі.

Усе майно в Донецьку ми продали. Нам вистачило на старий будинок, який знесли до коробки, щоб поставити все нове. У ще невідремонтований будинок в’їхали восени 2019 року.

А коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, чому вирішили залишитись?

- У нас не було автівки, та й їхати не було куди.

Ніхто нас ніде не чекав.

І ми розуміли, що не зможемо поїхати, бо у нас собака, кішка, білка…

Треба було підготуватись, просто так кинути хату і втекти ми не могли собі дозволити, бо тут забагато всього.

Тому ми вирішили, що залишимось так довго, як тільки зможемо, і якщо вже так сталося, що ми знаходимося в самому серці історичних подій, то наша задача роздивитися їх якомога краще.

От тому ми залишились і роздивлялись, допоки це було можливо, сидячи в підвалі.

Але 4 березня у наш будинок прилетіло.

Снаряд влучив у сусідську бочку, а нам знесло стіну і більшість вікон вибило. Тоді ми зрозуміли, що залишатися в будинку більше неможливо, треба евакуюватись.

І ми в чому були, зібравши рюкзаки, втекли. Слава богу, що нам було куди бігти, адже нас кликали до себе наші куми в Бучі.

І ми побігли до них, а 6 березня вирішили двома родинами бігти на Київ.

Пішки через ліси й поля ми дійшли до Ірпеня. Потім йшли через весь Ірпінь, а далі нас дядько підвіз до Романівки, де тікали через міст, а від моста до автобуса і далі вже на Київ.

Нам пощастило, бо коли русня стріляла в нас, то снаряд розірвався за парканом, і всі вижили. А тих, хто біг на 10 хвилин раніше, вбили.

Ми потім бігли і бачили трупи жінки і двох її дітей.

Снаряд розірвався біля них. Їх показували в усіх новинах. Нас проінструктували, коли ми переходили міст, що треба пригнутись і бігти, інакше, якщо зупинитись, – смерть.

А ми вже на той момент пройшли пішки від Бучі до Ірпеня, потім через весь Ірпінь, а це десь близько 11-12 кілометрів, а перед цим у підвалі сиділи, харчувались так собі, тож сил у нас було вже небагато.

Особливо було важко моїй п’ятирічній доньці.

Вона плакала і кричала: "Мамо, я більше не можу".

А їй сказала: "Я теж не можу, але треба бігти".

Тож вона бігла і ридала, а я була в шоці.

Так ми і потрапили на обкладинки усіх видань (фото Катерини Титової та її п’ятирічної доньки під час евакуаціїї облетіло мало не весь світ, потрапивши на обкладинку британського таблоїду The Sun, ілюструючи початок повномасштабного вторгнення рф в Україну, – прим. ред.).

- Як далі склалося ваше життя?

- Ми поїхали у Вінницю.

Там наша ще донецька подружка знайшла нам квартиру її знайомої, яка поїхала в Польщу одразу в перший день великої війни, а в неї залишились вдома коти. Вона моїй подрузі залишила ключі від квартири і та її вмовила, що людям із Гостомеля треба десь пересидіти. Отак ми поїхали у Вінницю.

Це була дуже значна допомога. Ми були такі втомлені, приїздимо у Вінницю, а там не стріляють, магазини працюють, люди ходять. Ми були такі щасливі.

Але нас тоді накрив такий шалений ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, що може розвинутися після травматичної події, – прим. ред.).

Ми зрозуміли, що нам нічого не загрожує і нас почало накривати. Вночі ми нормально не спали, підхоплювались від будь-якого шуму.

Коли у вінницьку телевежу далеко від нас прилетіло, ми почули цей бум серед ночі, схопились із чоловіком, почали бігати, дивитись у всі вікна, тоді як місцеві мешканці дізнались про це вранці з новин.

Ми були в такому шоці, що, я пам'ятаю, жахалася усіх адміністративних будівель або поліцейського відділку, бо в мене така програма працювала в голові, що в такі місця прилетить у першу чергу. Тому треба або швиденько повз пробігати, або взагалі навіть цією вулицею краще не ходити.

На ПТСР страждали й діти. Вони не могли окремо спати, тільки з нами, бо окремо в них починалися істерики, безсоння.

А ще ті вінницькі тролейбуси…

У нас у Бучі і в Гостомелі не було тролейбусів.

А у Вінниці тролейбус, особливо старого зразка, набираючи швидкість, видає такий звук, наче летить снаряд.

Вперше почувши той звук, я мало не впала на землю, бо вирішила, що щось на нас летить. А тоді піднімаю очі і бачу, як просто повз мене проїжджає блакитний тролейбус.

Такий стан тривав близько місяця.

Потім психіка вже адаптувалась, що все добре. Потроху почали відкриватися магазини, я знайшла поряд секонд хенди, купила одяг. Дітям дали гуманітарну допомогу.

Усередині квітня, коли завершили розмінування Київщини, ми повернулися додому у Гостомель.

Там була така руїна, адже бої йшли прямо на нашому перехресті, а в сусідів наші бійці копали собі окопи.

Ми хотіли бути в гущі історичних подій – і ми в ній побували.

Коли мрія стає професією

- Розкажіть, як стали на шлях ювелірки?

- У мене є перший диплом вчителя англійської мови, зарубіжної літератури та психолога у закладах освіти. Я навчалась у Горлівці.

Потім, коли я працювала бізнес-тренером, несподівано для себе зрозуміла, що хочу бути ювеліром.

У 23 роки я все кинула і поїхала в Харків, щоб вивчитись на ювеліра.

Там я жила в гуртожитку з 17-річними дівчатками.

Здобувши диплом ювеліра-монтувальника, мені пощастило попрацювати кілька місяців у Донецьку на ювелірному заводі.

Там були такі суворі дядьки, пилюка, темно, все гуде…

Працівники заводу спочатку на мене дивилися з недовірою. Але зрештою зжалілись наді мною і таки навчили азів ювелірної справи. Вони побачили, що в мене є якісь свої амбіції, мрії, тож вирішили, що я не безнадійна.

Потім я вийшла заміж, завагітніла, а завод почав скорочуватись.

Я забрала звідти все своє обладнання, подякувала всім за науку і пішла, як кажуть, у вільне плавання.

У 2014 році ми переїхали з Донецька, бо я вмовила свою родину, що зможу нас забезпечити.

Тож перший рік у Бучі працювала тільки я: відвідувала всі маркети, виконувала всі замовлення, які тільки могла.

Чоловік ходив у магазин, займався дитиною, прибирав, а я просто цілими днями працювала.

Мої вироби тоді коштували копійки, бо у той час я працювала з міддю і чомусь не могла собі дозволити підняти ціну.

Через це мені доводилось робити велику кількість замовлень, щоб нам вистачало на оренду, їжу і якісь побутові речі.

Наступного року мій чоловік пішов працювати в школу вчителем біології, продовживши кар'єру футбольного арбітра.

Потім ми народили другу дитину.

Але я взагалі жодного дня не припиняла працювати, окрім тих трьох днів, коли була в пологовому. Тобто навіть коли у мене були перейми, я ще сиділа і щось доробляла.

У Гостомелі життя пішло по-іншому. Тут вже не треба було виживати, вигризати. Тут можна трішки приділити увагу собі, чого раніше я не могла собі дозволити.

- Як почали працювати з іншими матеріалами?

- Почалося все з того, що я спочатку працювала зі сріблом як ювелір, потім в якийсь момент в інтернеті мені трапились малюночки, фотографії, де було щось таке кольорове і красиве, якісь гранули, схожі на бісер.

Люди писали, що їх треба запікати. Але я розуміла, що то не може бути бісер, бо бісер – це скло, а скло так просто не запечеться. Для цього потрібна спеціальна муфельна пічка.

Тому я вирішила, що це щось інше. Як з’ясувалося, то було акрилове скло.

Я знайшла ті гранули, купила і почала експериментувати.

Їх, дійсно, треба запікати при 200 градусах, після чого виріб стає красивим, монолітним, дуже класним.

Я почала робити прикраси, використовуючи мідний дріт й акрилові гранули.

Так, у мене одного разу вийшло зробити три брошки у вигляді бабок із прозорими крильцями й намистинками.

Я їх виклала в інтернеті.

Вони спричинили ажіотаж, у мене їх одразу всі три купили.

У той час ще ніхто особливо не працював з акриловим склом, лише декорували ним посуд.

Згодом я зрозуміла, чому це скло не здобуло своїх прихильників, адже з ним треба добряче заморочитись, щоб вийшло щось гарне.

Але у мене вийшло.

З часом я створила свій магазин на онлайн-майданчику, де я викладала свої готові прикраси або приймала замовлення на їх виготовлення.

Потім я відкрила для себе Інстаграм, пізніше зробила ще й сайт.

Так я ще років 10 працювала з цим акриловим склом і міддю.

Наразі я майже припинила працювати зі склом і міддю, тому що це довго і важко.

Я дуже втомилася втілювати чужі побажання.

Звісно, є майстри, в основі заробітку яких лежить виконання замовлень. У такого майстра немає жодних амбіцій. Для нього головне, щоб клієнт більше заплатив. А я не могла так.

І хоч я завантажувала себе купою замовлень, все одно у вільну хвилину намагалась створити щось своє, для себе.

Інакше у мене їхав дах, починалося вигорання, з’являлись хвороби, не було сил і бажання щось робити.

Але оскільки треба було виживати, бо ми тоді в Бучі орендували житло, то я виконувала чужі бажання.

У мене на той час вже з'явився міжнародний магазин на Etsy, але основний прибуток був через Інстаграм.

Від замовлень до творчих ідей

- Коли стали займатись тим, до чого прагнула душа?

- На початку 2022 року я почала розуміти, що я дуже втомилась робити прикраси на замовлення.

У мене було стільки ідей і амбіцій, які я хотіла реалізувати.

І тут початок повномасштабної війни.

Якби це дивно не звучало, але саме війна й евакуація підштовхнули мене до того, про що я мріяла на той момент вже близько року. А мріяла я не працювати на замовлення.

І ось сидимо ми з родиною у Вінниці. У мене немає інструменту, майстерні, майбутнього. У мене немає нічого.

А мої підписники просто сказали: "Катя, ти все одно сидиш і нічого не робиш. Давай ти будеш знову робити прикраси".

Я намагалась пояснити, що не маю нічого, на що вони запропонували спробувати працювати якось по-іншому.

І тут я зрозуміла, що хочу працювати з воском, тобто робити спочатку прототип моделі з воску, щоб потім відливати в сріблі і мати серійну модель.

Це те, що я зараз і роблю. Але для того, щоб цим займатися, я тоді перед війною розуміла, що мені для цього треба приділити багато часу.

А коли ти робиш замовлення і паралельно щось намагаєшся навчитись, то тебе не вистачить на все інше.

До того ж, окрім часу, потрібні матеріали, а ще гроші, щоб жити в той час.

І ось коли все почалося, я опинилася у Вінниці в чужій хаті.

Мої друзі-ювеліри мені подарували хто що міг: лобзик, віск, паяльну станцію.

Я сіла на чужій кухні і перше, що зробила, – кулон у вигляді півника з Бородянки.

Тоді я зрозуміла, що в мене все співпало: інструмент і купа часу є, жодних замовлень нема, мої друзі і підписники надонатили нам грошей, що вистачило на найближчі кілька місяців.

Та й нас поселили безкоштовно, тільки за комунальні послуги треба було сплачувати.

Після кулону у вигляді півника з Бородянки я тоді зробила каблучку з написом "Триндець".

У мене одразу почали це все купувати, замовляти. Нині у мене вже є ціла колекція моїх виробів.

- Для своїх робіт берете актуальні символи сьогодення?

- Так, щоразу, як щось з'являється нове, то я з цим працюю: спочатку був півник, потім пес Патрон.

Згодом слово "бавовна" стало мемом, тож я зробила з бавовною цілу низку прикрас.

Потім я дізналась, що таке Швайнокарась (це мила істота з великим почуттям самоіронії, що став героєм багатьох мемів, – прим. ред.) і зробила з ним прикраси.

Меми – це те, що мене дуже надихає.

У 2023 році я почала розробляти колекцію кулонів із символами українських міст.

Зазвичай я знаходжу якусь відому будівлю або інший символ міста і перетворюю на кулон.

Наприклад, у Вінниці, Житомирі і Маріуполі це вежі, а в Харкові – градусник (термометр), бо харків'яни мені написали жартома, що символ Харкова – це величезний градусник, розміщений на будівлі історичного музею – місце побачень і зустрічей харків'ян.

Вони так і кажуть: зустрічаємось на градуснику або під градусником.

Я вже не знаю, скільки десятків тих кулонів у формі градусників я продала.

Але іноді буває важко підібрати символ того чи іншого міста, як, наприклад, було з Донецьком і Луганськом.

- Патріотичні прикраси виготовляєте?

- Мене попросили зробити тризуб.

Я сказала, що тризуб є у всіх ювелірів.

А люди написали: хай у вас буде свій. Тож я зробила свій тризуб, підписавши "Ще трохи ближче до перемоги".

Буває, що мої прикраси дарують військовим або я їм щось дарую. Та й вони самі у мене багато що купують: обручки, браслети, кулони…

Колись мені скинули у сторіс фото Каті Пташки з Азовсталі, а в неї був на шиї мій кулон із Донецькою областю.

Мені було дуже приємно.

Я так розумію, що їй хтось його подарував.

Я була така щаслива, що виклала це фото собі в сторіс в Інстаграмі, а вона потім мені написала, що перед тим, як викладати когось в сторіс, треба спочатку запитати у людини.

Я вибачилась, адже була впевнена, що вона мене навіть не помітить.

Я звикла, що популярні люди зазвичай не реагують на дописи простих людей. Це все одно, що якби до війни якась наша зірка, Руслана чи Ірина Білик, вийшла на сцену з моєю прикрасою.

Але зараз зовсім інші пріоритети.

Для мене наші військові крутіші, ніж рок-зірки.

- Чи допомагаєте нашим Збройним Силам України?

- Так, окрім щоденних донатів, я робила розіграш.

Знайома дівчина зробила кабошон із каменю, намалювала на ньому золотого пікіруючого сокола, схожого на тризуб.

Я потім під цей камінь зробила оправу, повісила його на оксамитову стрічку, і вийшов такий кулон.

Я вирішила зробити розіграш.

Ми зібрали 13 000 гривень, а одна людина виграла той кулон.

Гроші ми передали на потреби військовим, які потім навіть подяку мені надіслали.

Розмову вела журналістка і ведуча Марія Марчук. Матеріал для публікації підготувала літературна редакторка Надія Проценко. Продюсерка та редакторка проєкту Наталія Зіневич. Розміщення матеріалу редакторки сайту Марини Литвиненко.

Фото для публікації надані Катериною Титовою.

Також, пропонуємо переглянути авторський сюжет медіа "Погляд" про непростий життєвий шлях майстрині та створення прекрасного у часи війни.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і дивіться нас на YouTube. Також читайте та підписуйтесь на нас у Facebook Погляд Київщина та Іnstagram.