Марічка Паплаускайте: Обстріл вокзалу в Херсоні 26 грудня

Я приїхала в Херсон зранку, тим самим потягом, чотири вагони якого росіяни знищили ввечері. Провела день в компанії начальниці вокзалу — відважної пані Алли Лопати, про яку писатиму у книзі. Тривоги у Херсоні лунають одна за одною. Ми нарахували пʼять чи шість протягом дня. Щоразу за сигналом, а то і перед ним чулися все ближчі вибухи. Кілька разів ми спускалися в підвал, де співробітники вокзалу розповідали про свої будні в окупації.

За 45 хвилин до відправлення зворотного поїзда у Київ, ті самі чотири вагони повернувся на херсонський перон з Миколаєва, де чекали протягом дня, і на вокзал почали сходитися пасажири. І саме тоді росіяни влупили.

Ми збігли в укриття, коли сталося перше влучання. Такого гучного вибуху я досі не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися.

Пасажири встигли сховатися у підвалі теж. І ми сиділи там всі разом наступні півтори години і рахували наступні прильоти. Двох поліцейських, яких поранило уламками, коли вони допомагали пасажирам сховатися, перевʼязали.

Був ще іноземний волонтер, судячи з усього, зі зламаним ребром, але він просив на нього не зважати і просто важко дихав, стікаючи потом. Згодом медики допомогли як могли і йому. Один поліцейський, якого я не бачила, на жаль, загинув.

Чесно, вперше за час великої війни я справді думала, що от прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли їм буде безпечно вийти з укриття. Цього ніхто не знав. Кошеня нявкало, гралося і лякалося разом із нами, встигло навіть кілька разів подрімати, а я відчувала в руках його тепло і за нього трималася.

Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано. Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку.

Новини невтішні — вокзал розбитий, жодного вцілілого вікна, усі вагони і локомотив знищені. «За вами приїдуть автобуси, відвезуть вас до Миколаєва», — повідомили пасажирам. Ще за пів години дали команду підійматися нагору. І отут мене накрило. Може тому, що довелося проститися з кошеням, або тому, що я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, або причиною стала калюжа крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла удень, але коли ми зайшли в автобус і в салоні вимкнули світло, я сіла просто на брудну підлогу і розридалася. Мені писали колеги з УЗ, а я відписувала: «Чекайте, я реву».

Перед цією поїздкою я передивлялася «Володаря перснів» і зауважила там неймовірно влучний діалог між Фродо та Гендальфом:

— Я хотів би, щоби персня не існувало! Щоб нічого цього не було!

— Так думають усі, на чию долю випадає подібне, але їм це непідвладне. В наших силах лише вирішувати, що робити з часом, який нам відпущено.

Ми усі хотіли б, аби росії не існувало, але вона, блять, є. І вона продовжує нас убивати. Вчора я відчула дуже яскраво — як це бути ціллю. І наша задача — гідно чинити опір і не дати нас знищити. А ще — піклуватися одне про одних і не гризтися між собою, памʼятаючи, що ворог у нас один, і він зовні.

Поки я думала про це, ми дісталися Миколаєва. Там пасажирів зустріли працівники вокзалу і волонтери, які допомогли зорієнтуватися і знайти потрібні вагони. Ті чотири, які обстріляні лишилися в Херсоні, в Миколаєві замінили на резервні і кожен зміг сісти на поїзд на своє місце за квитком.

Першоджерело за посиланням.

Щоб першими дізнаватися про останні події Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал Погляд Київщина – Інформаційна Агенція. Також читайте нас у Facebook Погляд Київщина і дивіться на YouTube.