Графіті Софії Київської – унікальний літопис
ЕКСКЛЮЗИВ. Графіті на стінах Софії Київської – унікальні пам’ятки, які дають можливість детальніше дослідити історію. Про них розповів «Погляду» заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська», доктор історичних наук В’ячеслав КОРНІЄНКО.
Нещодавно Національний заповідник «Софія Київська» завершив наукову публікацію про настінні написи однієї з перших українських церков, що датуються початком минулого тисячоліття. Завдяки меценатській підтримці Юлії Максимовської та друкарні «Типография Украина» (м. Дніпро) нещодавно видано два томи останньої, десятої частини видання «Корпусу графіті Софії Київської». Як повідомляв «Погляд», робота з дослідження графіті опублікована у десяти частинах та 12 книгах. Майже 7500 графіті введено до наукового обігу.
Заступник генерального директора з наукової роботи Національного заповідника «Софія Київська», доктор історичних наук В’ячеслав Корнієнко вже понад 15 років займається дослідженням графіті, і зазначає, що завдяки цій роботі вдалося не лише більше дізнатися про життя Києва і Русі загалом, а й знайти свідчення про історичні події, які не згадуються в літописах.
Досліджено 7,5 тисяч графіті
– В’ячеславе Васильовичу, ви досліджуєте графіті з 2006 року. А коли саме історики зацікавилися вивченням цих настінних написів?
– Відколи почали проводитися реставраційні роботи. У ХІХ ст., знімаючи шар фарби ХVІІІ ст., люди бачили ці написи. Але тоді уваги ці написи не привернули. І під час поновлювальних робіт у соборі у ХІХ ст. їх зафарбували. А вже після 1920-х років минулого століття, коли також велися реставраційні роботи в соборі з відкриття оригінального живопису ХІ ст., то знову виявили ці написи, і малюнки. Тож і почали їх досліджувати.
Довоєнні матеріали, на жаль, не збереглися. Перша публікація щодо досліджень графіті датується 1947 роком. Також збереглися матеріали досліджень Бориса Рибакова 1944 року.
– Дослідження відбувалися під час Другої світової війни?
– Коли Київ було звільнено, приїхала комісія, у складі якої був Борис Рибаков, аби оцінити збитки, нанесені історико-культурній спадщині столиці України окупацією нацистів. І от Борис Рибаков в академії архітектури у 1944 році читав лекцію, присвячену графіті. Йшлося про записи, виявлені у двох приділах собору, які тоді були відкриті – Георгіївському і Михайлівскому.
Борис Олександрович дослідив деякі написи, а згодом Сергій Олександрович Висоцький почав систематичні дослідження, які тривали до 1985 року. Однак, за тодішнім підходом, вибирали найцікавіші, найкраще збережені графіті, і саме тому опублікували не так багато написів. А графіті ХVІ– ХVІІ століть узагалі мало цікавили дослідників, які цікавилися переважно середньовічними.
У 2006 році ми вже поставили собі за завдання оприлюднити всі збережені написи від ХІ до початку ХVІІІ ст.
Тоді вже було задумане видання такого багатотомного корпусу. Спочатку планували просто доповнити ті 311 графіті, які вже були опубліковані. Але в процесі роботи побачили, наскільки їх багато. Зараз знайдено і досліджено майже 7,5 тисячі одиниць. Це ті, які збережені, які доступні для того, щоб їх побачити, прочитати.
Церква не схвалювала, але… не заважала
– Мабуть, церква навряд чи прихильно ставилася до того, щоб на її стінах щось писали. Чи це була на той час прийнятна річ?
– Тут є певна невідповідність. За церковними правилами, за церковним уставом князя Володимира, різати, тобто, вишкрябувати написи або малюнки, на стінах заборонялося. А з іншого боку, – практично в усіх середньовічних храмах, де зберігся фресковий живопис, на якому люди писали, збереглись і графіті.
Такі графіті є в Кирилівській церкві, Спаса-на-Берестовому, у Михайлівській церкві Видубицького монастиря, у Золотих воротах… Тобто, всюди люди лишали такі написи.
На сьогодні точно ми не можемо сказати, як ця заборона діяла.
– Наскільки мені зрозуміло, не тільки парафіяни, а й священнослужителі писали на стінах?
– Так. У вівтарних частинах збереглися своєрідні нотатки священників. Колись за душу людини замовлялася певна кількість відправ, і щоб не помилитися, священник іноді писав на стіні ім’я людини і робив вертикальні засічки – скільки він відправ провів. Тому, зайшовши до вівтаря, можна побачити, що стіни вкриті такими численними насічками.
– Можливо, це було пов’язано із тим, що не було на чому писати? Адже папір, мабуть, на початку ХІ ст. був дефіцитом?
– Пергамент був досить дорогий. Але були інші засоби для письма. Наприклад, у Новгороді – берестяні грамоти. У наших краях, скоріш за все, теж писали на бересті, просто вона у наших умовах не зберігається так добре, як, наприклад, у Новгороді. Були воскові дощечки, на яких можна було писати. Тобто, сказати, що це з метою економії, – ми теж не можемо.
Можливо, навпаки – бути записаним у такий поменник на стіні було престижно, і, можливо, у такий спосіб могли й монастирську казну поповнювати. Це теж лише припущення, тому що ми ніде не знаходимо підтверджень того, що це мало місце, так само як і не знаходимо підтверджень того, що когось за це покарали.
До речі, у радянський час культивувалася думка, що це робилося таємно, щоб ніхто не бачив. Однак ми бачимо, що такі написи часто здійснювалися великими літерами, їх не побачити не можна було. Тож виходить, що графіті були розраховані на загальний огляд.
Ми, досліджуючи ці пам’ятки, дійшли висновку, що, як правило, їх видряпували тоді, коли служба не велась у храмі, але коли люди мали туди доступ. Серед них, здебільшого, – священники, різні служки.
Наприклад, у випадку з Софією – це й учні Софійської школи, які на стінах і вправи писали, й малювали шаржі на вчителів… Тобто, викладали свої знання не тільки на робочих дощечках, а й на стінах собору.
– На соборних стінах писали тільки в Києві, чи в усій Україні та світі? І чи тільки в церквах православної конфесії?
– Це універсальне явище, бо не тільки в Києві зустрічається. Наприклад, я досліджував такі написи на стінах споруд у Галичі, бачив в Полоцьку, в Новгородській Софії, Спаса на Нередиці, у самій Візантії – у Константинопольській Софії, в інших пам’ятках. У Грузії так само, у Вірменії...
Записи на стінах були поширені також у католицькій церкві.
Зникати така традиція почала лише тому, що пізніше храми почали розписувати переважно олійними фарбами, а дряпати по олійній фарбі вже не дозволяла сама технологія. А на вапняній фресці простіше було лишати такі глибокі прорізи, які на темнішому фоні дуже виділялись.
Дослідницькі знахідки
– Які основні висновки можна зробити з вивчення графіті?
– Ці графіті є надзвичайно цінним джерелом для багатьох аспектів історичної науки.
Наприклад, вони є важливими для дослідження самого собору. Зокрема, в Софії є багато однофігурних фрескових образів, де не збереглися підписи – хто ці святі. А саме завдяки графіті майже півтори сотні цих образів ми змогли визначити.
Інколи ці написи містять ім’я святого, і це нам дає можливість навіть побачити певну невідповідність між тими святцями, якими православна церква послуговується зараз, і тими, які були в ХІ ст.
Наприклад, у нас у Софії є зображення постатей святих, які з часом просто були виключені з загального місяцеслову.
– Як, наприклад, святий Христофор, якого раніше зображували із головою собаки?
– Не тільки. Наприклад, свята Лідія Філіпійська. Вона в російських православних святцях ХІІ, ХІІІ ст. і пізніше – невідома. А в нашому соборі її зображення є. Ця свята згадується в діяннях апостолів, її особливо шанує православна церква Греції.
Є ще кілька святих, пам’ять про яких збереглась у грецькій церкві, але в російській і в українській церквах їх немає.
Є і деякі дуже загадкові святі, – наприклад, свята Харлампія, згадок про яку нам не вдалося взагалі знайти у жодних святцях.
Також графіті дали змогу визначити час побудови собору. Це питання тривалий час було дискусійним. Відповідно ж до сучасних досліджень, у 1011 році Софію Київську було закладено, а в 1018 році вже відбулася перша свята літургія.
В’ячеслав Корнієнко
Це якщо говорити тільки про Софійський собор.
Записи на стінах проливають світло і на загальноруські події. Так, у низці записів згадуються події, про які в літописах зазначається або ж побіжно, або взагалі немає згадок. Наприклад, унікальний запис про укладання миру на Желяні між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем на річці Желані (це біля сучасних Жулян), чи про купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі в кінці XI ст. – ці події не згадує жоден літопис.
Або, наприклад, згадка про поставлення митрополитом Іларіона. Завдяки графіті вдалося встановити, що ця подія відбулася 12 лютого 1051 року, тобто, дуже точна дата, і про це записи є.
Розмовна і церковнослов’янська мова
-А щодо дослідження української мови?
Окрім того, для історії вивчення мови графіті дуже важливі. Адже саме в графіті ми знаходимо ті риси, які з часом стануть домінувальними в українській мові.
– Які саме?
– Наприклад, уже традиційні закінчення в давальному відмінку: -ові, -єві, в називному -о, -є. Повноголосся, вживання специфічних слів.
Також варто зважати на те, що графіті написані церковнослов’янською мовою. Або її ще помилково називають старослов’янською. Це була загальна богослужбова та літературна мова – як латина для Західної Європи.
– Ми знаємо, що був такий алфавіт, як кирилиця, була й глаголиця. Церковнослов’янська мова ближча до якого з них?
– Це кирилиця. Те, що зараз прийнято називати кирилицею. Хоча зараз дискутується – що саме правильно називати кирилицею, а що – глаголицею.
Церковнослов’янська мова була за вимовою близька до розмовної, якою тоді говорили, і в кожному регіоні мала специфічні особливості. Однак, від Новгорода на Півночі до Балкан на Півдні цю мову розуміли – приблизно так, як ми розуміємо без перекладача, мовлене польською чи білоруською, навіть не знаючи цих мов. Люди, які знали церковнослов’янську, часом включали до неї більш звичні для своєї місцевості словоформи.
В’ячеслав Корнієнко
Ми помітили також, що люди писали з помилками, які були обумовлені специфікою розмовної мови того чи іншого регіону.
Бо ж саме завдяки таким помилкам на рівні фонетичному й орфографічному в різноманітних писемних пам’ятках ми можемо побачити, якою була розмовна мова. Наприклад, що найвідоміше, дослідження Реймського Євангелія – його кириличної частини: саме завдяки помилкам переписувачів ми дізналися, що ця пам’ятка таки переписана була в Києві десь до середини ХІ ст.
Утім, щодо писемних пам’яток – переписувач мав перед собою текст, а помилятися починав, коли стомлювався. В графіті це було більш вільно. Наприклад, стандартна формула «Господи, помози рабу своему…» є своєрідним церковнослов’янським кліше. Але далі треба було писати ім’я. І тут уже не було перед очима звичної формули, і люди писали так, як вони звикли говорити. Не Дмитрію, а Дмитрові, не Петру, а Петрові… Так само і в інших фразах – наприклад, Данило, а не Даниїл, Марко, а не Марк.
– Можливо, на Русі тоді не було таких форм – Даниїл, Марк.
– Ні-ні, це церковнослов’янські форми. Ми ж порівнюємо – був і Даниїл, і Марк. Такі написи теж є. Ми виділяємо ті, де були специфічні помилки, а в записи нестандартного змісту проникали елементи безпосередньо розмовної мови, і навіть такі діалектні особливості.
Наприклад, є запис – побажання Кузьмі, який вкрав м’ясо. Автор вживає слова «асілонь твої кокаш». Дослівно це «засилкуй тобі лапи», або, по-сучасному – «щоб тобі ноги сплутало». І завдяки таким формам вдалося встановити навіть те, що автор походив з Полісся, скоріш за все з Чернігово-Сіверського князівства.
Особливості графіті у різних храмах
– У виданих вами книгах описується, де знаходяться графіті, що вдалося визначити, можливо, дату… Чи є в планах публікація аналітичної роботи про графіті?
– Звісно, така робота планується. Але це специфічний матеріал, який потребує тривалої підготовки до друку. Також, коли вийшли друком п’ять перших частин книги, а весь матеріал у мене був у чорнових рукописах, у 2014 мною була підготовлена докторська дисертація про джерельний потенціал графіті, захищена 2015 р.
Є й інші підсумкові роботи. І паралельно відбувалася подальша їх підготовка, і все задля того, щоб ці матеріали зробити доступними для фахівців історичних наукових дисциплін, щоб вони мали можливість вивчати цей матеріал і послуговуватися ним. А коли ми завершимо дослідження графіті Києва – зокрема, заплановано таку роботу здійснити у Кирилівській церкві, у Золотих Воротах, на фрагментах тиньку графіті, то вже тоді буде здійснена підсумкова робота за пам’ятками епіграфіки Києва в цілому.
Лише в Софії Київській на сьогодні 7,5 тисячі графіті. У Кирилівській церкві – майже 700. І вони за змістом, за структурою дещо відрізняються від Софійських.
В’ячеслав Корнієнко
Ми розглядатимемо, в чому причина такого явища, що саме там писали. Також порівняємо графіті Києво-Печерської Лаври і Михайлівського собору Видубицького монастиря, які збереглися. А ще під час розкопок Михайлівського Золотоверхого собору теж були знайдені деякі фрагменти штукатурки із графіті. Вони теж були опубліковані – іншими дослідниками, які вивчали цю пам’ятку.
– Чим відрізняються графіті в різних церквах, наприклад, у Софії Київській і Кирилівській церкві?
– Якщо говорити загально, то вони, зазвичай, подібні. Але деякі категорії написів не зустрічаються, наприклад, у Софійському соборі, а є в Кирилівській церкві.
Варіативнішими є записи ХVІ–ХVІ ст. Зокрема, у Кирилівській церкві є такий дуже цікавий запис про відвідання церкви писарями Київської земської канцелярії. Перераховується четверо осіб. Подібних записів у Софійському соборі, де йдеться про відвідання храму представниками якихось фахових категорій, ми поки що не знаходили. А в Кирилівській церкві є. Там навіть півчі хору (конархістри) цієї церкви розписувалися. Тобто, є певна специфіка автографів у кафедральному храмі і в парафіяльному, яким став пізніше Кирилівський.
– А що можна сказати про різницю між записами ХІ–ХІІ століть і 1500–1600 роками?
– Записи від ХІ і приблизно до середини ХV століття, та від середини ХV до ХVІІ ст. відрізняються.
Так, у записах більш раннього середньовіччя домінують молитви, які звернені до Господа. Це – прохання Господньої допомоги. А ось пізніше – у ХVІ–ХVІІ ст. – уже починають домінувати записи пам’ятного характеру. Наприклад, «Тут був такий-то».
–Типу «Тут був Вася»?...
– Але у ці слова вкладався інший зміст. Суть цих записів – відзначити, що ця людина особисто тут була, у цьому храмі, особисто виконала запис, помолилася.
А якщо звернути увагу саме на молитви – тут теж є різниця. Так, для середньовіччя характерно «Господи, поможи рабу своєму…». Для пізнішого часу – «Господи, спаси!», «Господи, помилуй!», «Господи, пом’яни!». Тобто, спостерігається звернення певним чином у потойбіччя. Бо, згідно християнського розуміння, спасти можна тільки душу. І тому вони орієнтовані більше на загробне життя, у той час, як написи більш ранні стосуються і життя земного, і життя потойбічного.
– Може, через те, що люди середньовіччя ще не відійшли від традиції дохристиянських богів, то для цього часу характерніші більш земні, скажемо так, прохання?
– У цьому разі складно щось конкретно сказати. Сам перелом відбувся в кінці ХV ст. Адже, відповідно до християнського вчення і тодішніх уявлень християнства, на 7000-й рік від створення світу очікувалось друге пришестя Христа, а по тому – кінець світу.
– 7000-й рік – це який за нинішнім літочисленням?
– Це 1492-й від Різдва Христового. Оскільки у всьому християнському світі на цей рік очікували друге пришестя і кінець світу, то в Грецькій церкві навіть на наступний рік не розраховували пасхалій. Але кінець світу не настав. І це викликало своєрідний ментальний злам у людей, бо сталося того, про що всі говорили і чого очікували. І, власне, ми бачимо навіть певні зміни в багатьох аспектах, у тому числі й у графіті.
– Коли потік графіті у церквах почав вщухати?
– Певна перерва відбувалася приблизно в другій половині ХІІІ ст., після захоплення Русі ханом Батиєм. Але написи не зникають повністю, їх просто стає трохи менше.
А починаючи з ХІV–ХV ст. знову починає зростати кількість графіті, і вони «доживають» до початку ХVІІІ ст., коли стіни соборів були потиньковані і заново розписані за гетьмана Івана Мазепи, який провів масштабні реставраційні роботи.
Тоді стіни покрили олійною фарбою, на якій складно писати. Так само і в ХІХ ст. стіни були олійною фарбою прописані, то ж писати на них уже не було можливості.
Але – є дерев’яні поручні, відтоді вже на них писали.
До речі, є навіть написи минулого століття, до 90-х років. Але вже в місцях, де це не помітно.
– Що ж писали в ті роки?
– Те саме, що й у минулих століттях: «Тут був…». Але є один цікавий запис олівцем, на помежів’ї внутрішньої і зовнішньої південних галерей. Там є така молитва: «Свята Софія і всі святі, допоможіть мені стати художником». Це хтось написав уже після реставраційних робіт, можливо у 70-80-их роках.
– Шкода, що чоловік не підписався. Ми могли б довідатися, чи став він художником.
– Так, було б цікаво.
Але ось що ми помітили: коли активізували дослідження графіті, почали про це говорити, то люди перестали писати на стінах.
– В’ячеславе Васильовичу, повернімося до запису про вкрадене м’ясо. Злодієві побажали, «щоб тобі ноги сплутало». А загалом негативних чи курйозних написів багато серед графіті?
– Не дуже. Оскільки це храм, то тут здебільшого молитви, записи поминального характеру, зокрема, місяця такого-то, у такий-то день преставився раб Божий такий-то. Ці записи необхідні для церковного поминання.
Курйозних же записів не більше десятка. Є, наприклад, таке звернення: «Купріяне, гарний же ти, скільки мені ще дремно розпалятись». Є записи віршовані, викривального характеру. «Горе тобі, Андрониче, ох, тобі, небоже, навіщо ти це зло створив, не відає того ніхтоже. Може, тобі звелів Кузьма». Тобто автор, не називаючи себе, у такий спосіб викриває тих, хто його скривдив, де виконавцем був Андронік, а, скажемо так, замовником був Кузьма.
Софійський собор люди вважали позаконфесійним
– Якими мовами написані графіті у Софії Київський?
– Різними. Крім церковнослов’янської і грецької писали вірменською мовою, польською, німецькою, латинською, чеською, є один запис навіть англійською.
Є записи, які відносяться до того періоду, який в нас прийнято представляти як часи, коли за собор боролися православні та уніати, ХVІ–ХVІІ ст. Але собор - він був святинею для всіх. Причому, незалежно від того, чи належав він уніатам (греко-католикам) чи православним, у ньому могли лишати записи як православні чи греко-католики, так і римо-католики або ж протестанти. А це свідчить про те, що люди вважали собор позаконфесійним.
– Хто разом з Вами досліджує графіті?
– У 2006 році ми починали під керівництвом доктора історичних наук Надії Нікітенко. Згодом виокремився самостійний напрям цих досліджень, але Надія Миколаївна й зараз долучається, коли є необхідність. Ми тоді загорілися такою ідеєю, як доповнення корпусу доктора історичних наук Сергія Висоцького. І з часом це вилилось у ґрунтовніші дослідження. До вивчення середньовічних, грецьких графіті залучався мій колега, кандидат історичних наук Дмитро Гордієнко. А до дослідження латинських написів – кандидат історичних наук Наталя Сінкевич. Деякі записи досліджували спільно. Основну роботу – дослідження, перемальовка, фотографування – в основному робив я.
Звісно, були складнощі з перекладом. Наприклад, щодо вірменських написів – мені складно було знайти того, хто міг би допомогти. Тож доводилося розбиратися у цьому, заглиблюватись у давню вірменську мову, намагатися за наявними підручниками вивчати її самостійно.
– Чи ділитеся результатами досліджень із колегами з інших країн?
– Так. У Вірменії і в Болгарії я вже не один раз виступав з повідомленнями про наші дослідження. Бачимо зацікавлення наших зарубіжних колег під час обміну досвідом.
Можливо, згодом вдасться сформувати міжнародну групу для таких досліджень – поки що маємо надзвичайно багато малодосліджених елементів.
Нещодавно вийшла книга колеги з Чернігова з досліджень графіті Чернігівщини. Загалом у Чернігові, Галичі, Києві є багато цікавих написів. У Львові – латиною. Але інформація про них тільки частково видана. Є над чим працювати, фронт робіт великий. Ми навіть обговорювали раніше з Міністерством освіти і науки питання про створення відповідних центрів досліджень, щоб об’єднати тих фахівців, які працюють за різними напрямами, наприклад, займаються античними пам’ятками. Тобто, не обмежуватися дослідженнями саме Русі чи модерну, а організувати команду, яка продовжувала б відповідні дослідження на загальноукраїнському рівні.
– Щиро вдячна Вам, В’ячеславе Васильовичу, за неймовірно цікаву розповідь. Успіхів!
Як повідомляв «Погляд», громадськість прагне врятувати будинок Сікорського.
Також «Погляд» пройшов коридорами влади різних епох, побувавши у музеї історії урядів України
Щоб бути першими у курсі найсвіжіших новин Київщини, України та світу – переходьте і підписуйтесь на наш Telegram-канал «Погляд Київщина – Інформаційна Агенція». Читайте нас у Facebook «Погляд Київщина» і дивіться на YouTube.