До 8 травня українці діляться родинними спогадами про Другу світову війну

У Фейсбуці щороку 8 та 9 травня українці згадують своїх рідних та діляться родинними спогадами про Другу світову війну, оприлюднюють раритетні світлини воєнних та повоєнних років з сімейних фотоальбомів. Пропонуємо підбірку таких дописів, які на мікрорівні вшановують пам'ять звичайних людей.

Maryna Mirzaeva Чомусь у багатьох 9 травня, добре, якщо 8-ме, - вирване з контексту історії і представлено яскравою плямою - ура перемогли. І те, що війна закінчилася 2 вересня 1945 р. капітуляцією Японії мало кого хвилює.

Я би відходила від радянського сприйняття минулого і все ж формулювала якщо не українську риторику подій, то у контексті Центрально-східної Європи: 1945 р. і пізніше Україна, Польща, Східна Німеччина, Угорщина, Чехія та ін. опинилися за залізною завісою. Очевидно, що звільнення цих територій від нацизму, послідувало наступній окупації - радянській, якій у свою чергу протистояли лісові брати у Литві, УПА на Західній Україні та Закерзонні, піднялися угорці у 1956 р., чехи - у 1968 р., а з 1946 р. і до 1991 тривала холодна війна між США та СРСР. 

Та чому ж українці пристають до риторики «побєди», прив’язуючи себе до російської історіографії та пропаганди? Пам`ять? Чи нав‘язаний усім совєцкій міф «перемоги», святкування якого почалося з 1965 р.?

Мої діди не перемогли 9 травня. Хоча вони дійсно воювали і їм здавалося, що знищення одного ворога гарантує примирення з іншим. Подолання нацизму після голодомору, репресій та років переслідування - піррова перемога. Українці програли набагато раніше - того 1921 р., тому один мій прадід мовчав про війну і лише потай вів щоденник про товаришів по службі, а інший - спалив свої нагороди і вже за Незалежності ходив на паради бити своєю дерев’яною палицею «ветеранів» із медалями «героїв труда».

На фото справа прадід Микола. Він вижив і дав життя моєму дідові. Пам’ятаю.

Natasha Voskresenska-Pavlenko Мій дідусь завжди дуже мало розповідав про війну. Я була маленька і все розпитувала - мені було цікаво, а він майже нічого не казав. Зараз я розумію, чому...
Перший раз усвідомила всю трагедію Дня перемоги, коли мені було років 20. Мені здається, нова для України назва "День пам"яті і примирення" це дуже влучно! Про ті страшні події потрібно пам"ятати і, в жодному разі, не забувати. Але нічого помпезного і святкового в цьому я не бачу. Це величезна ціна, страшні цифри, катастрофічні втрати... Мільйони зламаних життів і доль...
Ніколи знову ??!

Taras Grytsiuk До Другої Світової Війни родина моєї бабусі мешкала в с. Селець, Холмського повіту, Люблінського воєводства, Польща.
Родина Людмили та Павла Собчуків належали до заможних(бо працювали зранку до ночі) селян. Павло був ветераном Першої Світової Війни(воював у складі армії Російської імперії, Холмщина до ПСВ була у складі Росії). Мого прадідуся неодноразово обирали солтисом(старостою села). 

В Людмили та Павла було 7 дітей : Альоша, Лєна, Сергій, Тоня, Антон, Люба та Марія. Коли розпочалась війна моїй бабусі Марії було 6 років, а вона була наймолодшою в родині.
Селець потрапив під німецьку окупацію. Мій прадід залишився заступником солтиса. Про війну мої бабусі і дідусі розповідали неохоче, казали, що нічого страшнішого за все життя їм не доводилося бачити. Стали свідками поразки польської армії, знищення єврейського населення, вивезення місцевого населення на примусові роботи до Німеччини. 

З особливим жахом бабуся розповідала про знищення поляками сусіднього села Верховини, яке в переважній більшості населяли українці. Трагедія села Верховини трапилась в 1944 році після початку кривавого протистояння між українським і польським населенням Волині і Галичини 1943-1944 років. Рівень насилля і взаємної ненависті змінював людей.

Старший син Альоша повівся на радянську агітацію і разом з іншими молодими односельчанами в 1939 році виїхав в пошуках світлого майбутнього на Радянську Україну(наступного разу він побачиться із своєю родиною через 50 років).
В 1944 році коли фронт змістився на захід в радянську армію мобілізували Сергія. На фронті отримав поранення і повернувся до родини після завершення війни.

Осінню 44-го родину моєї бабусі, разом з ішими українськими родинами добровільно-примусово погрузили в товарні вагони і пересилили в Запорізьку область у Великий Токмак. Їх приписали до місцевого колгоспу. Бабусі брали участь у післявоєєній відбудові Дніпрогесу. На Запоріжжі вони прожили до 1947 року, пережили післявоєнний голод і втікли в західну частину України до Рівного.

Таким чином Друга Світова Війна кардинально змінила життя родини моєї бабусі - вони втратили дім, знайшли дім, пережили голод, намагались не втратити одна одного, починали життя з чистого листа. 

До кінця свого життя всі мої бабусі і дідусі з цієї гілки родини вважали себе переселенцями і так і ніколи не забули втрачений дім. Фото 1937 року з родинного архіву.

Daria Antsybor Були часи, коли ми з дідуся робили підполковника замість полковника.
Еглентал Борис Матвійович, 1926 року народження, приписав собі в документах один рік, щоб таки потрапити на фронт (йому було 16, а тоді брали тільки 17-річних).
Сьогодні ми з'їздили до нього з бабусею на цвинтар. Насправді з 2006 року, коли вони відійшли, ми здебільшого так і намагаємося проводити 9 травня. 
Коли дідусь був живий, він одягав оцей парадний костюм з усіма нагородами та зустрічав удома своїх друзів. Нашими гостями були генерали, які також воювали на фронті. Кожного 9 травня вони зустрічалися саме в нас, бабуся робила фантастичний стіл, всі сиділи в залі, пили за тих, хто не вижив, потім за мир, але ніколи не згадували, що пережили вони самі. Врешті так вони й пішли від нас по одному. Спершу Власов, потім Стопніков, потім дідусь. Я пам'ятаю всіх дуже добре, бо 9 травня було ритуалом для них. Днем, коли зранку дідусь обдзвонював усіх своїх близьких і далеких родичів від Туркменістана чи Казахстана до Росії, потім ми йшли разом в центр, по дорозі люди часто дарували йому нарциси або гвоздики, потім верталися додому за святковий стіл.
Я ніколи не забуду останнє його свідоме 9 травня, коли він одягнув кітель, але вже лишався в капцях, бо вже ноги не могли нормально ходити. Тато вмовив пропустити нашу машину аж по парку Слави, і дідусь зміг пройтися до Вічного вогню. Тоді йому, певно, дарували найбільше квітів на моїй пам'яті, він уже дуже погано ходив, але ця хода була вкрай важливою для всіх нас. Якщо по-чесному, то інколи здається,що тоді я по-справжньому й зрозуміла вперше, про що цей день насправді.
На відміну від бабусі, яка жила в той час у Самарі, дідусь ніколи не говорив про свій досвід війни. Але він надміцно тримав її в собі, зокрема в ногах, в осколках, які так ніколи в нього не вийняли. Він служив у кінній артилерії, на Ризькому фронті. 
І завжди мовчав про війну. Думаю, моє цьогорічне завдання дітям у школі (проект "Як моя сім'я пережила Другу світову") десь є відгуком на те, що вчасно не встигли зробити ні я, ні хтось інший. Хоча інколи мовчання говорить більше за слова.
#моїмеморати

Valentyna Kharkhun Несвяткове.
Мій дід воював. Має нагороди, був поранений. Власне, це поранення призвело до його передчасної смерті. Усе життя я вважала його героєм, дивлячись на нього крізь призму своїх уявлень про війну, сформованих радянською школою. Тільки після смерті діда, коли я вже була студенткою, батьки розповіли мені непарадну частину цієї історії. Дід був мобілізований на початку війни, згодом його частина була оточена й розгромлена. Дід дивом уцілів, і йому нічого не залишалося, як разом із односельцями повернутися в рідне село, котре опинилося під німцями. Коли повернулася Радянська армія, діду світила незавидна доля: розстріл або в кращому випадку - штрафбат. Перший варіант очевидніший. Діда врятувало те, що він був першокласним водієм і його взяли водієм генерала, який щойно втратив свого й потребував нового. Так дід врятувався і прослужив до кінця війни. Для мене, тоді сімнадцятирічної, ця історія стала шоком. Реальна історія діда в контексті не святкового образу війни. Пікантності цій історії додавало те, що мама народилася 1943, а тридцять років потому - я. Сьогодні я згадую цю родинну історію та молюся за упокій душі свого діда і всіх, хто пізнав, що таке війна.